Автор: Штефан Плаггенборг
Бундестагу доведеться скоро, хоча ще точна дата і не визначена, розглянути резолюцію по геноциду. Йдеться про визнання масштабного голоду в Україні в 1932/33 роках геноцидом українського народу. Ця катастрофа увійшла в історію під назвою «Голодомор», в перекладі моріння голодом. Але текст петиції є проблематичним; чи йдеться у цьому випадку про геноцид українського народу – спірне питання; Німецько-українська комісія істориків, що відповідає за фахову оцінку скоєного злочину, перебуває у стані стагнації; Посол України у Німеччині висловив свої зауваження українському співголові Комісії. І чому це питання повинно розглядатись в Бундестазі?
В тексті петиції йдеться про «геноцид голодом» в регіонах, де «здебільшого проживали етнічні українці.» Наводиться три аргументи, чому Голодомор в Україні потрібно визнати геноцидом українців. По-перше, йдеться про «штучно організоване моріння голодом», яке «довело сільськогосподарську націю до голодної смерті». По-друге, наказ про вчинення злочину віддав Сталін, щоб побороти спротив українців проти колективізації та щоб знищити культурне та релігійне життя українців. По-третє, в петиції посилаються на 23 країни, без зазначення їхніх назв, які вже визнали Голодомор геноцидом. Кількість жертв оцінюється від 7 до 10 мільйонів.
Брутальна та кривава політика примусової колективізації 1929-1932 років та конфіскація, включаючи посівне зерно, безперечно спричинила голод. Точна кількість жертв залишається невідомою навіть після тривалих досліджень. Перепис населення 1937 року, результати якого замовчували, шокує – голод забрав життя 8 мільйонів людей. На сьогоднішній день оперують цифрою у 3,9 мільйонів людей в Україні, які стали жертвами голоду і спричинених ним епідемій. Цифра, наведена в тексті петиції, відповідає застарілім дослідженням, що вказували на більшу кількість жертв. Але те, що жертв було менше, не пом’якшує злочин.
Багато казахів постраждали
Проблематичність петиції полягає і в тому, що увагу зосереджено тільки на українцях. Примусова колективізація зруйнувала сільськогосподарське населення зі столітньою традицією не тільки на території України. Під час цього злочину, який передував Голодомору, згідно з державним розпорядженням було розстріляно близько 300 000 людей не тільки на українських колективізованих землях. Сотні тисяч померли під час депортації та в «спецпоселеннях». Голодомор завдав казахам – пропорційно до загальної кількості населення - більших людських втрат, ніж українцям. Від голоду померла третина всього казахського населення. Також сильно постраждали німецькі поселення в Україні та у Волзько-німецькій автономній радянській республіці. Голод зачепив території, заселені росіянами, відносно менше. У всіх випадках жахливі людські втрати супроводжувалися політично обумовленим знищенням культурних особливостей.
Твердження про те, що Сталін віддав наказ про Голодомор, важко віднайти. Дотепер в архівах не знайдено жодного такого документа. Всі свідчення про рішення знищити українців так само важко знайти, як і про відповідні рішення щодо казахів або німців. Але впадає в вічі процес жорстких чисток у 1932/1933 роках, спрямований на знищення української культури. Схоже, зі всією жорстокістю, відбувалося і в інших місцях.
Той аргумент, що Голодомор визнали геноцидом 23 країни, є найслабшим, тому що таким чином можна обґрунтувати і петицію про введення смертної кари.
Тим більше хотілося би почути позицію Німецько-української комісії істориків. Політики та суспільство мали б отримати від неї оцінку щодо цього спірного питання. Проте вона наразі у важкому стані. Сім членів комісії з українського боку підтримують факт геноциду, німецькі колеги до них не приєдналися у цьому питанні. Замість того, щоб почати внутрішню дискусію, німецька сторона відкрито від неї утримується. Це можна зрозуміти з огляду на збереження комісії та її нормального функціонування, але таким чином зникає ними самими проголошене завдання – поширювати історичні знання.
Комісія істориків мовчить
Андрій Мельник, Посол України у ФРН, публічно висловив своє розчарування «роботою» комісії. Він дорікнув українському співголові Ярославу Грицаку його бездіянням і безвідповідальним мовчанням щодо петиції про геноцид. Насправді, з часу створення комісії дискусія про українську історію та історію за часів Радянського Союзу, яка стала активною у зв’язку з нелегальною анексією півострова Крим та збройним конфліктом на Донбасі, стихла, а конференції, організовані Комісією істориків, лишилися непоміченими для громадськості. Хоча вона заявляє про протилежне, Комісія спромоглася дебати та розгляд української історії повністю вилучити з публічного простору. В питанні Голодомору вона здається безсилою.
Цікавим є те, що тільки втручання Посла змусило нерішучих членів комісії з українського боку об’єднатись навколо спільної думки, яку відстоює український уряд – Голодомор є геноцидом. Втручання політики різко відкинули обидва співголови Комісії, особливо пан Грицак, проте це так і не призвело до якоїсь спільної заяви.
Але чому цією петицією мусить займатися Бундестаг? Голод був наслідком жахливого злочину, смертним актом сталінського режиму. Ці звірські знущання в першій половині 20 століття трапилися без найменшої німецької участі. Біль людей та історичний контекст німці, як і українці, як і всі інші, не можуть забувати. Чи йшлося про геноцид – це повинні вирішити депутати Бундестагу. Федеральне міністерство закордонних справ радить відхилити петицію. Причина скоріше формальна: з одного боку, міжнародне визначення геноциду було затверджено тільки у 1951 році, з іншого боку, в Росії та на Кавказі також були жертви цього злочину.
А якщо депутати визнають геноцид українського народу, що тоді? Хто серйозно стверджуватиме в дискусіях, що це так вирішив Бундестаг?
Автор викладає історію Східної Європи в Рурському університеті у місті Бохум.