1. 1.                       «Ми не можемо залишити людей напризволяще» („Sächsische Zeitung“, 29.08.2015 р., друкована версія )

 

На Сході України було знову відкрито вогонь, загинули люди – і тепер нові переговори у Мінську. Як виглядає обстановка?

Нажаль ви праві, ситуація на Сході загострилась. Ще на минулому тижні ми зареєстрували 850 обстрілів з боку сепаратистів. Знову було вбито та поранено цивільних громадян. Все це суперечить мінський угоді. Ми сподіваємось на підтримку наших західних партнерів, що вони посилять тиск на Кремль, під яким спіраль ескалації буде нарешті зупинена.

Чи є у Києва хоч якась можливість дізнатися, що насправді відбувається на захоплених сепаратистами землях?

Такі можливості дуже обмежені. Розвідати ситуацію на сході належить до завдань групи ОБСЄ. Але їх задачу суттєво ускладнюють, у Донецьку зафіксовані замахи на транспортні засоби та на співпрацівників організації ОБСЄ. Окрім того їм практично не надають можливості оцінити склади важкої зброї. Групі ОБСЄ бракує, як і техніки, так і персоналу, щоб проконтролювати виведення цієї зброї, чи просто перевірити, хто скоїв який обстріл. В зв’язку з цим картина, яка відбувається на Сході, дуже не чітка.

Сепаратистські сили заявили про свої наміри, щодо самоврядування. Чи в спромозі вони втілити своє бажання у життя?

Безперечно їх влада є маріонетками Росії. Чи спроможні вони на таке, чи  ні, ми вже неодноразово бачили: Як тільки лідери, так званих ЛНР та ДНР, більше не влаштовували Москву, їх відразу міняли на інших. Крім того їх місцевими адміністративними структурами вже давно заправляють російські спеціалісти, навчання місцевих бойовиків та міліції проводиться російською армією. Хочеться підкреслити, що всі ці дії координуються людьми, які не випадково потрапили туди на «відпочинок». Отож не настільки важливо, чи спроможні місцеві лідери на таке, чи ні. Сучаснішим є той факт, наскільки готова Москва продемонструвати свій безпосередній вплив, та – як це погоджено в Мінську – відкликати з регіону усі іноземні військові сили. Нажаль, те що ми бачимо, суперечить усьому вище сказаному.

 

Як живуть люди на Сході країни?

Люди, які там залишились,  стали заручниками режиму, в якому не діють жодні права людини. Їх основне завдання - вижити. Весь регіон відрізаний від усього світу. Ні Україні, ні міжнародним організаціям не надають право надати гуманітарну допомогу через штучний кордон. Це також суперечить мінський угоді.

Звідки беруться необхідні для повсякденного виживання/проживання товари?

Кордон між Росією та сепаратистами окупованими регіонами не те, що відкритий, а він практично не існує. Там жодного контролю, ні зі сторони України, ні від ОБСЄ. Тому не вдається проконтролювати, що саме потрапляє на окуповану територію у так званих гуманітарних конвоях. Їжа в основному поставляється у вигляді  контрабанди з Росії. Поставки з України обмежені. Райони майже повністю забезпечуються товарами з Росії. У військовому, політичному, економічному та соціальному плані вони не здатні виживати самостійно.

Погодилась влада у Києві з нинішнім статусом на наступні роки?

Ми не можемо погодитись з такою ситуацію по одній дуже простій причині: Ми не залишимо напризволяще, ні 1,5 мільйона людей, які втратили свою домівку та тепер знаходяться  в бігах по всій Україні, ні ті два мільйона, які й досі там проживають. Тим паче в основному це – літні люди, які не змогли втекти. Очевидно, це було б набагато легше побудувати стіну та зосередитися на основній території України. В такому випадку ми б просто кинули цих людей у скрутний момент. Навіть якщо це важко і для нас больові компроміси значить – ми готові шукати нові рішення.

Як ви отримуєте інформацію про життя з цих областей?

Звичайно залишились контакти між людьми там і в інших частинах України. Час від часу журналістам вдається потрапити за окупованих регіонів. Що нам звідти повідомляють, пробуджує вельми своєрідні, дивні почуття. Вся ця картина нагадує чимось радянські часи: Усі знали, що система не є в порядку, але майже ніхто не наважувався піти проти неї. Якщо сьогодні хтось намагається висловити свої думки, не кажучи вже про організацію публічного протесту, то великий ризик того, що людину заарештують, викрадуть або навіть уб’ють. Уже трапилось достатньо таких випадків. Я переконаний, що люди, які в той час вступились та проголосували за самостійність, сьогодні приголомшені таким поворотом обставин, адже тепер вони віддалені більш, ніж коли-небудь від того, щоб жити в своїй, безпечній державі.

 

Є хоч якась перспектива?

Росія не хоче та не буде анексувати жодну з цих областей, як вона це зробила з Кримом. А це означає підвішений стан, в якому не видно покращень. Забезпечення  жахливе, безробіття різко зросло, заводи, які ще перебувають в експлуатації, використовуються тільки на чверть. А вугільні шахти підтримувались ще до початку кризи субсидіями в загальному обсягу біля одного мільярду Євро на рік – тому що ніхто не наважувався їх закрити.

Має населення російського походження в сепаратистських регіонах, тепер будь-які переваги?

Я не бачу жодних. Ті, хто надіявся, що Росія їх прийме, швидше за все зараз дуже розчаровані.  Гідне життя в даний час там неможливо. Те, що з'явилося, є повністю воєнізовані формування. Там стріляють, у вечірній час заборонено вільно пересуватись, діє комендантський час, нормальне життя стало неможливим.

Як, на вашу думку, пояснити поведінку Москви у цій кризі?

Після успішної анексії Криму керівництво Росії мабуть вважало, протягом деякого часу, що подібний сценарій повториться також на Сході України. Вони були переконані, що більшість жителів на Сході та Півдні України будуть раді проекту «Нова Росія». Але, як і російськомовні українці, так і українці за російським походженням, не палали бажанням промінювати свою державу та її громадянство  на ідею, яка існувала тільки в уяві деяких людей.

Чому Ви так у цьому переконані?  

Опитування на Сході і Півдні країни – отже в безпосередній близькості від сепаратистів – показали, що явна більшість українців виявляє бажання приєднання України до ЄС. Тим часом більшість вважає за краще приєднання України до НАТО. Це є небажаний результат політики Москви. Люди бачать, як обмежують звичайні демократичні права та особисту свободу в сепаратистських регіонах. Населення, у таких місцях, настроєно тепер патріотичніше, аніж у деяких регіонах Західної України. Ще два роки тому обстановка виглядала зовсім по іншому. Ця війна показала багатьом цінність України, яку деякі раніше не сприймали всерйоз.

Коли проведуть вибори у окупованих областях?

На даний момент умови, які були умовлені у Мінську, щодо свобідних виборів у окупованих регіонах не виконані. Це все починається з елементарних запитань: Хто маю право голосувати? Де будуть голосувати біженці, які розкидані по цілій країні? Які партії дозволено?  Матимуть міжнародні спостерігачі та ЗМІ змогу без обмежено контролювати вибори? Таких згод немає, ні з сторони сепаратистів, ні з сторони Росії. Де панує не могутність закону, а могутність страху, не можу бути регулярних виборів.

Хіба Україна політично не розділена, на проєвропейський Захід та проросійський Схід?

Звичайно, завжди були значні відмінності між регіонами. Теза про фактичний розкол  України була форсована ззовні. Уже 1990-і роки, коли Москва була настільки слабка, що не могла нічого сприйняти, аби зупинити розпад СРСР чи стати на заваді новим державам екс-республіки, існувала аргументація, яку Путін і надалі переслідує: не існує українського народу, не існує української мови, не існує української держави. Одна частина України була певний відрізок часу російською територією, а інша австрійською імперією. Звичайно, історія призвела до відмінностей - як і всіх інших країнах. Але це не являється причиною ділити цілу країну.

Незважаючи на все, вам приходиться на даний момент жити з думкою про фактичне розділення держави…

На жаль, так, але в той же час ми вживаємо всіх заходів, аби відновити цілісність держави. Це лейтмотив Мінську. У певний час деякі впливові олігархи  грали у свою власну гру.

На додаток до цього було здійснено масовий вплив ззовні - обидві області  знаходяться в безпосередній близькості від російського кордону. А до аргументу, що після падіння Януковича усім росіянам потрібно було б боротись за їх подальше існування в Україні, я можу зазначити: Люди з усіх куточків України разом  протестували та боролись на Майдані. Не проти Москви, як це люблять тлумачити у Росії, а проти ситуації у країні, проти корупції та соціальної несправедливості.
За Україну, за правову державу.

„Sächsische Zeitung“,