Міжнародна донорська конференція щодо Чорнобиля, яка відбулась 19-22 квітня 2011 р. у м.Київ, стала першою великою спробою вирішення фінансових аспектів будівництва захисної оболонки над зруйнованим саркофагом до 2015 р. Міжнародна донорська спільнота в кінцевому підсумку запропонувала у 2011 р. виділення 850 млн.євро на будівництво (не досягнувши щоправда суми 1,5 млрд.євро, яка вважається необхідною). В середині липня 2011 р. необхідну суму для оболонки зрештою було зібрано. Росія теж зробила внесок у 45 млн.євро для успіху цього проекту. Його головним завданням є спорудження оболонки над реактором №4 задля убезпечення довкілля на невизначений час від 180 т радіоактивного урану.

25-та річниця катастрофи Чорнобиля, що сталася у квітні 1986 р., потрійна аварія на АЕС «Фукусіма» і донорська конференція в Києві стали відправною точкою для інтерв’ю, яке нам дала Посол України у ФРН Наталія Зарудна.«Європейська безпека» орієнтується, передусім, на майбутні перспективи сусідів ЄС з їх стратегічною спрямованістю на прагнення повного членства в Європейському Союзі, але також і на безпекове партнерство.

О.З: Пані Посол, як Ви бачите обидва випадки ядерної катастрофи – однієї у Чорнобиля 25 років тому, коли Україна ще була частиною Радянського Союзу, та іншої в японському місті Фукусіма навесні цього року? Якою мірою ці дві аварії залежать від людської помилкової поведінки чи, як в Японії, від природної стихії та подальшої неспроможності людини? Як Ви в Україні поводитесь з цією технологічною та людською проблемою? Що можна сказати про поточні плани українського уряду у сфері енергетичної політики, передусім в плані атомної енергетики?

Н.Зарудна: У нас, українців, аварія на АЕС «Фукусіма» викликає враження дежа-вю, коли ми озираємося назад і порівнюємо це з Чорнобилем. З катастрофою, пережитою 25 років тому, ми раніше не стикалися. Загроза радіоактивного опромінення є чимось, що людина взагалі не може відчувати: вона не має запаху, не передає жодних вражень. Виглядає так, ніби все відбувається зовсім нормально, і вона спершу не виглядає як справжня загроза. Але людина знає, що ця загроза є наявною, через усе своє життя людина відчувається ядерним заложником; тобто це є свого роду латентною загрозою.

Щодо «Фукусіми», то Японії пощастило в тому, що їм не довелось відразу опинитись віч-на-віч з таким самим лихом, як нам 25 років тому. Там був високий ступінь транспарентності та фахових знань про наслідки і запобіжні заходи. Але в обох випадках, зрозуміло, ми бачимо присутнім, так би мовити, людський фактор.

Технологічно ці станції не були однаковими, і причини були зовсім відмінними. Але в обох випадках було надто легковажна і надто неповторна оцінка потенційних загроз ядерної енергетики. Щодо Чорнобиля, то зовсім очевидно, що головним чином людський фактор був найбільшою проблемою. Люди тоді всерйоз не усвідомлювали, наскільки небезпечною може бути така енергетична технологія, коли вона виходить з-під контролю.

В Японії теж була подібна легковажність, хоча там, як виглядає, радше йшлося про безвідповідальне рішення планування спорудження АЕС в сейсмічно активній країні чи в регіоні, який може та міг потерпати від землетрусів. У нас в Україні теж існували плани спорудження АЕС в Криму, що є сейсмічно нестійким регіоном. Але саме з огляду на загрозу землетрусу ми були змушені зупинити будівництво. Звичайно ж, після Чорнобиля різні аспекти ядерної безпеки стали предметом широкої дискусії в цілому світі.

Ми в Україні 25 років вже обговорюємо цю проблему. Відтак, дуже важливо виважено робити висновки та оцінювати стратегію, не шукаючи надто поспішно переходу до непродуманих рішень, щоб, як каже приказка, не виплеснути з водою дитину.

Після Чорнобиля ми поводились дуже обережно та відповідально,а також посилювали ядерну безпеку. Зараз ми ще маємо чотири АЕС з дванадцятьма діючими реакторами. Два з цих реакторів були збудовані нещодавно, але в чіткій співпраці з віденським атомним відомством МАГАТЕ та згідно з його вимогами.

Однак після Чорнобиля українці, насамперед, інженери та техніки, з огляду на потенційні загрози ядерної енергетики, стали вкрай обережними, щоб можна було уникнути будь-яких неполадок на АЕС. Отже ми, так само як тут у Німеччині, не є безтурботними і серйозно ставимось до проблеми. Однак Україна, на відміну від Німеччини, не має жодних політичних планів відключати атомні енергоблоки – з різних причин.

По-перше, оскільки ми довіряємо технології, тим паче що ми її випробували на всі можливі випадки, навіть на випадок падіння літака. По-друге, ми маємо найбільші в Європі запаси уранової руди – ресурс, який забезпечує нам відносно дешеву енергію та робить нас менш залежними від імпорту нафти та природного газу.

По-третє, ми не можемо собі дозволити відключити АЕС, бо ядерна енергетика забезпечує виробництво біля 50% усієї електроенергії в Україні. До того ж, зрозуміло, що атомна енергетика має й позитивні аспекти, зокрема щодо запобігання нарощенню викидів вуглекислого газу в атмосферу при досягненні цілей збереження клімату. Тим не менш надалі ми робитимемо більшу, аніж дотепер, ставку на відновлювальну енергетику. А до того часу ми активно вивчаємо німецький досвід і використовуємо ваші технології, щоб надолужити згаяне у цій сфері.

Є ще одна невирішена проблема – це нова захисна оболонка, яка повинна вкрити зруйнований чорнобильський реактор, яку ми разом повинні якомога скоріше спорудити. Ми радіємо результатами нещодавньої донорської конференції, що її було скликано з цією метою. Ми сповнені глибокою вдячністю німецькому народу за надані ним підтримку та його внесок для остаточного розв’язання проблеми Чорнобиля.

Як це не виглядає парадоксально, але Японія багато почерпнула з нашого трагічного досвіду, коли допомагала нам у реалізації проектів з соціальної та медичної реабілітації та дослідження причин ядерної катастрофи та її наслідків у постраждалих регіонах. З іншого боку, тепер вже Україна запропонувала направити до Фукусіми фахівців, оскільки ми маємо практичні знання у цій справі і тим самим могли б віддячити японському народу за надану нам щедру допомогу та підтримку в подоланні наслідків катастрофи Чорнобиля.

О.З. Як Ви оцінюєте внутрішньополітичний розвиток України на 20-му році відновлення державності? Чи готова політична еліта до завдань, які сьогодні стоять перед ними?Чи знайшли політичні сили ключі до подолання економічних і фінансових проблем, проблем соціального характеру чи подолання корупції, що спостерігається у Європі, а також в усьому світі, включно з Росією та Україною?

Н.Зарудна: Я вважаю, що кожен в Україні, у т.ч. політична еліта, повністю усвідомлює, що ми маємо йти в ногу з сучасним розвитком, іншим словами проводити реформи в різноманітних сферах. Стратегічно Україна через парламент прийняла принципове рішення – пов’язати своє майбутнє з об’єднаною Європою. Минулого року європейська інтеграція була визначена найголовнішим пріоритетом, що закріплено у відповідному законі про засади зовнішньої та внутрішньої політики. Цей курс підтримується переважною більшістю населення України та головними політичними партіями. На жаль, у першій десятирічці Україна втратила багато часу та можливостей для проведення структурних перетворень, коли зіштовхнулася з великим економічним падінням. Коли я згадую часи, пов’язані з галопуючою інфляцією та проблемами у сфері енергозабезпечення, я можу сказати, що ми досягли суттєвого економічного зростання у 2000-2008 рр. Тоді щорічний приріст ВВП складав 6-12 %, а зростання доходів громадян сягало у 2004 - 2008 рр. 20%. Проте у своїй діяльності уряди з 2004 р. не наважувалися на здійснення болючих, проте таких необхідних економічних реформ. В результаті цієї недалекоглядної політики економіка України виявилася повністю непідготовлена до викликів, пов’язаних з глобальною фінансово-економічною кризою 2008-2009 рр. Тоді ми втратили 15% ВВП, а українська національна валюта знецінилася на понад 40%. Для відновлення економіки, уряд був змушений брати кредити і поновити співпрацю з МВФ, щоб здійснити низку непопулярних реформ і заходів превентивного характеру. Після президентських виборів 2010 р. ми вперше за останні 10 років отримали парламент, уряд і президента, які представляють одну політичну коаліцію, що є доброю передумовою для здійснення реальних політичних, економічних і соціальних перетворень. Додатковим стимулом для цих реформ є наша основна мета – досягти членства в ЄС. Підписання Угоди про асоціацію з ЄС, про що ми зараз ведемо перемовини, базуватиметься на принципах політичної асоціації та економічної інтеграції. Підписавши цю Угоду, Україна візьме на себе зобов’язання гармонізувати власне законодавство з вимогами ЄС, що, в свою чергу, означає, що всі аспекти нашої політичної культури, соціального та економічного життя будуть трансформовані.

Відтак, європейська інтеграція означає для України не тільки цивілізаційний вибір, а й реальний шлях розвитку всеохоплюючої модернізації нашого суспільства. Це, у свою чергу, значить: ми повинні модернізувати не тільки економіку, а й розбудовувати стабільну й надійну демократію.

Актуальним питанням є започаткування нинішнім урядом за останній рік низки реформ, зокрема щодо зменшення втручання держави у діяльність бізнесу, а також реформування податкової, митної, пенсійної сфери, охорони здоров’я, системи управління, правової та виборчої системи тощо.

Водночас, уряд вживає активних заходів з метою боротьби проти поширеної корупції, в рамках яких усуває фундамент для хабарництва, також відкрив сотні кримінальних справ проти представників місцевих і центральних органів влади, включно декількох високопосадових членів колишнього Кабінету Міністрів. Демонструючи, що ніхто не стоїть понад законом, уряд таким чином створив прецедент випадок в Україні, який повинен попередити усіх нинішніх і майбутніх бюрократів.

Упродовж багатьох останніх років ми говорили про необхідність реформ в Україні. Але цей уряд має напевно всеохоплюючий підхід до започаткування політики реформ. Наскільки вона буде успішною, залежить від усього суспільства. Ми потребуємо більше службовців, які думають про майбутнє, і менше політиків, які дбають тільки про те, як виграти наступні вибори.

Що стосується інших внутрішньополітичних проблем, то Україна як вільна держава існує тільки 20 років, і у нас була важка спадщина, до того ж з дуже обмеженим досвідом демократичного розвитку. На відміну від наших західних сусідів, як Польща та Чехія, які мають набагато довший період незалежного розвитку (хоча наш теж охоплює понад 500 років з часів козацтва) та які могли покладатися на підтримку та ресурси західних країн під час їхньої трансформаційної фази, Україна змушена була поєднувати реформи з розбудовою власної держави. Перехід від однієї системи до іншої потребує набагато більше часу. Це - проблема поколінь. У цьому питанні я дуже оптимістична: молоде покоління в Україні дійсно дуже відрізняється від покоління своїх батьків. Не стільки так званий політичний поділ на східних та західних українців впливає на дискусії та менталітет, як різниця у мисленні між старим і молодим поколіннями українців. Молоді люди, які народилися у часи перебудови часів правління Горбачова і за останні 20 років виросли у незалежній Україні, дуже відрізняються від старої генерації своєю орієнтацією на західні цінності. Це дає привід для надій.

О.З.: У рамках вашої політичної направленості думок «Схід-Захід» українські політичні партії та особистості, з точки зору західних спостерігачів, вагаються між орієнтацією на Москву та можливістю інтеграції на Захід або, щонайменше, сумніваються, якщо говорити не у поляризованій формі. Чи була позиція керівників Помаранчевої революції після програшу на останніх виборах очевидною чи тільки ілюзорною та нереалістичною?

Н.Зарудна: Я б розпочала з першої частини питання. Якщо подивитися на політичні програми усіх партій (а таких натепер понад 180), то усі орієнтуються на європейську інтеграцію як кінцеву мету. Якщо ми подивимося на соціологічні опитування, ми повинні визнати, що більшість українського населення підтримують ідею та проект вступу до Європейського Союзу. Якщо ж поглянути на законодавчі засади зовнішньої та внутрішньої політики України, ухвалені всередині 2010 року, виявиться, що найвищими стратегічними пріоритетами є європейська інтеграція.

Водночас, ми б із задоволенням, звичайно, мали гарні стратегічні відносини та стратегічне партнерство з Росією, оскільки вона є нашим великим сусідом і становить найбільший ринок, так само як і зі Сполученими Штатами, з якими ми з грудня 2009 року маємо «Хартію про стратегічне партнерство».

Іншими словами, ми прагнемо партнерства з Росією та іншими державами настільки широкого, наскільки це можливо, але водночас бачимо своє майбутнє в об’єднаній Європі. Відтак, нам не дуже хочеться, щоб нас називали сусідами Європи. Це - неправильний підхід, оскільки Європа не закінчується на українсько-польському кордоні. Географічно Україна розташована в центрі Європи, а не на узбіччі континенту. Історично, як і культурно та політично, ми завжди були частиною Європи. Отже, без України об’єднана Європа була б неповноцінною.

Що стосується Помаранчевої революції, то я дуже чітко згадую час на Майдані Незалежності у Києві з великою кількістю людей, де переважно збиралися молоді люди. Під час цієї революції мова йшла не про особистості, а про три важливі речі: по-перше, - про свободу вибору, по-друге – про демократію, по-третє – про європейську інтеграцію. І я не думаю, що хоча б одна з цих цілей є ілюзорною чи надто амбітною чи нереалістичною. Деякі здобутки революції зараз очевидні: ми мали вже низку виборів, які проходили відповідно до міжнародних стандартів, і будь-яка спроба їх провести менш демократично наштовхнулася б на протести населення. З іншого боку, європейський вибір, як уже було зазначено, є метою нинішнього уряду та більшості попередніх.

Відомим залишається той факт, що українці ще 20 грудня 1991 року, як тільки-но отримали незалежність, заявили про своє прагнення стати членом Європейської Спільноти. З того часу вже майже 20 років Україна намагається достукатись в двері ЄС. Та незважаючи на це, ЄС посідає досить нерішучу й обережну позицію. А тому, я думаю, що український народ у цьому контексті оцінює ситуацію більш далекоглядно та з перспективою, ніж деякі політики ЄС. Україну потрібно розглядати не як тягар, а як своєрідний здобуток. Ми ніколи не були і не будемо проблемою для Європи, навпаки, ми є важливим елементом на шляху до вирішення багатьох викликів, з якими Європа стикається в боротьбі з гострою глобальною конкуренцією.

О.З: Після перемоги Віктора Януковича на останніх президентських виборах, які відбулися на початку 2010 року, спершу здалося, що новий президент знову «повернеться» до Москви. Але потім він відверто здивував ЗМІ, коли під час свого першого візиту до Брюсселя заявив про своє бажання дотримуватися прозахідного напряму і діяти в інтересах інтеграції в ЄС. Угода про асоціацію, яку Україна хоче укласти з Брюсселем до кінця цього року, в перспективі відіграватиме роль своєрідної перепустки до повного членства в Європейському Союзі. З іншого боку, з середини минулого року мають місце договірні відносини з Москвою (ціни на газ, згода сторін щодо Криму): чи це не є свого роду балансування між Москвою та Брюсселем?

Н.Зарудна: Я б не сказала, що Україна намагається «сидіти одразу на двох стільцях» чи зробити вибір на користь когось одного. Ми ніколи так не ставили питання. Наша формула є досить зрозумілою: ми й далі докладатимемо всіх зусиль на шляху нашої інтеграції до Європейського Союзу і одночасно розвиватимемо вигідне співробітництво з Митним союзом (а саме з Росією та іншими), а також з іншими регіональними організаціями. З іншого боку, слідо додати, що для України це не є легким рішенням, і ми прекрасно розуміємо, чого нам це може коштувати.

Наш шлях до Європейського Союзу міг би бути менш тернистим і набагато легшим, якби ми отримували більше підтримки з боку ЄС, а також мали б чітку перспективу майбутнього членства.

Водночас, варто наголосити, що в останні роки ми робимо значні успіхи, особливо в останні рік, з огляду на взаємодію між всіма гілками влади, що сприяє здійсненню певних заходів і схваленню рішень, а також має деякі досягнення на практиці, а не тільки у формальних деклараціях чи політичних заявах.

Як це вже напевно відомо, не всі відверто задоволені наміром України домогтися тісної співпраці з Європейським Союзом з питань торгівлі та економіки. Але потрібно докласти неабияких зусиль, щоб повернути нас на інший шлях розвитку. В принципі, ми відкриті для будь яких пропозицій, спрямованих на розвиток нашої економічної та інвестиційної співпраці з іншими країнами та регіонами, особливо з нашими безпосередніми сусідами. Україна є досить великою країною з експортно-орієнтованою економікою і зацікавлена в розвитку торговельних відносин з багатьма країнами. Ще за часів Радянського Союзу український експорт отримав багато можливостей, наприклад в країнах Латинської Америки, Південно-Східної Азії, Тихоокеанському регіоні та на Африканському континенті. Ми б хотіли мати кращі відносини зі всіма регіонами, завдяки чому можна було б розвинути гарну економічну кон’юнктуру. Але це не матиме жодного значення, якщо ми робитимемо це за рахунок нашої європейської інтеграції чи торговельних партнерів. Само собою зрозуміло, що це є одним з найважливіших завдань нашого уряду. Ми не плануємо вступати до Митного союзу (адже ми є членом СОТ). Але ми були б раді мати угоди про вільну торгівлю зі всіма нашими важливими торговельними партнерами, включно Росією. Натепер ми ведемо переговори щодо зони вільної торгівлі в рамках СНД, і ми маємо такі торговельні угоди з багатьма країнами пострадянського простору, оскільки наші традиційні ринки розташовані в цьому регіоні.

Повертаючись до політичної орієнтації нинішнього Президента України, можна сказати, що Віктор Янукович, як і решта українських керівників, не є ані проросійським, ні проєвропейським. Перш за все, він є проукраїнським і здійснює політику в межах національних інтересів України, і аж ніяк не залежну від інтересів інших країн. Незважаючи на злети і падіння, які ми пережили за останні 20 років, більшість українців є задоволеними життям в незалежній країні і з оптимізмом дивляться в майбутнє.

О.З: Двадцять років тому, коли Україна отримала незалежність, вона офіційно, і підтвердженням цьому є укладений договір, відмовилася від ядерної зброї на користь Росії. Потім Україна хотіла стати членом НАТО, свідченням чому є саміт НАТО в Бухаресті. В останні роки Київ під керівництвом нового Президента відмовився від цього курсу. Одночасно, згідно з договором, було подовжено термін перебування російського Чорноморського флоту ще на 25 років після 2017 року. Водночас Москва істотно зменшила свої претензії щодо ціни на газ до України , у порівнянні з періодом існування Радянського Союзу. Чи вдасться втримати це балансування між Москвою та Брюсселем?

Н.Зарудна: Дозвольте мені пояснити цю проблемну ситуацію. В своєму поступі на шляху до незалежності, Україна чітко виголосила свою позицію щодо свого наміру бути без’ядерною країною, і аж ніяк не на користь Росії чи будь якої іншої країни. Це було прямою реакцією на Чорнобильську катастрофу, яка сталася в квітні 1986 року і змусила нас замислитися над небезпекою ядерної зброї. Отже, це було наше особисте рішення і валсна воля. На жаль, в цей час світова спільното не змогла створити прецедент, який би спонукав інші країни наслідувати наш приклад. Насправді ж, Україну ніколи не заохочували до такого кроку. Більше того, на нас чинився неабиякий тиск, щоб ми передали всю ядерну зброю Росії. В більшості західних ЗМІ нас представляли як ядерну Україна. Будапештський меморандум, підписаний в грудні 1994 року, не надавав нам жодної належної гарантії нашої національної безпеки. Так, ми отримали запевнення щодо нашої безпеки, але жодного механізму, який би гарантував цю безпеку вироблено не було. Вона була більше символічною, ніж реальною. При цьому не було створено надійного міжнародного механізму, щоб спонукати інші країни слідувати нашому наочному прикладу. Як ми зараз бачимо, ми зробили правильно, хоч і були дещо ідеалістичними чи навіть романтичними у нашому підході. Ми хотіли, щоб світ став кращим, і ми й досі цього прагнемо.

З іншого боку, ми багато років намагалися вступити до НАТО. У 2003 році був навіть прийнятий закон щодо національної безпеки України, який передбачав повне членство в НАТО як ключову ціль нашої євроатлантичної інтеграції. Україна брала активну участь в усіх миротворчих операціях НАТО і досягла значного успіху у партнерстві на різних рівнях. Ми робили спроби вступити до Альянсу, але успіху не досягли, адже рішення саміту в Бухаресті було досить суперечливим. Навіть, якщо нам і пообіцяли, що Україна вступить до НАТО, то на саміті не дійшли згоди стосовно Плану дій щодо членства України, хоча варто зазначити, що в грудні 2008 року нам все ж запропонували Щорічний національний план, який у багатьох пунктах наближений до Плану дій щодо членства. Отже, з одного боку, Україна не отримала змогу розпочати процес приєднання до НАТО, а з іншого боку, вступила у протиріччя з нашим великим сусідом. Відтак, за цих умов було прийнято не зовсім конструктивні рішення.

Водночас, українське суспільство було поділеним на більш-менш однакові групи. Одна третина говорила про членство в НАТО, інша третина виступала проти, а решта взагалі мала невизначену позицію. Врешті-решт, ми отримали гнів Росії, обмежену підтримку в суспільстві і перебували в досить вразливому стані у контексті безпеки. Новий уряд у Києві представив Верховній Раді закон, який проголошує позаблоковий статус України, що означає, що ми не матимемо наміру вступати в будь-які оборонні структури. Втім, Україна й далі продовжує співпрацювати з НАТО на вже досягнутому рівні. Нині не йдеться про членство, але в майбутньому це питання залишається відкритим. Натепер для України було б добре співпрацювати з НАТО тією мірою, яка б відповідала її зростаючим інтересам. Ми працюємо над Щорічним національним планом і ми виконуємо ці завдання.

Нещодавно Генеральний секретар НАТО А.Фог Рассмусен, відвідав Київ. Міністр закордонних справ України, в свою чергу, взяв участь у різноманітних заходах в рамках наради міністрів країн-членів НАТО, що відбулася 14-15 квітня в Берліні, де засідала також Комісія Україна-НАТО. Україна співпрацює з НАТО у багатьох питаннях, не лише військових, а й політичних, економічних, наукових та екологічних. При цьому, за даних обставин, позаблоковий статус отримав досить прагматичні оцінки.

Такими ж прагматичними були й рішення щодо базування Чорноморського флоту в Севастополі – тільки за інших обставин. В квітні 2010 року Україна внаслідок глобальної фінансової кризи опинилася в досить складній фінансовій та економічній ситуації. Ми не могли досягти збалансування державного бюджету, передусім через високі ціни на газ, без чого не могли отримати кредити та фінансову допомоги від МВФ, без яких ми не змогли б відновити економічне зростання та виконати соціальні зобов’язання. Це було «зачароване коло», і, можливо, чи не єдиним виходом з цього глухого кута для нас було зниження цін на російський газ. Контракт про поставки з «Газпромом», який за досить складних умов і під тиском з боку як ЄС, так і Москви було підписано на початку 2009 року, є далеко не ідеальним: всі права були на російському боці, а всі зобов’язання – на нашому. Втім, ми виконували всі умови договору. Отже, ми спробували разом з Росією знайти практичне рішення, яке б нам допомогло пережити цю складну ситуацію.

Що стосується політичних чи географічних наслідків рішення щодо подовження терміну дії договору про базування російського Чорноморського флоту, я б не хотіла тут переоцінювати чи драматизувати. В будь-якому разі, російський флот розміщувався б там до 2017 року. Росія не має такої військово-морської бази; тривалість оренди стосується лише наступних 25 років, і рано чи пізно вони будуть змушені піти. Втім, Чорноморський флот з військової точки зору має досить обмежене значення. Природно, що в цьому випадку обидві сторони мають власні інтереси. Можливо, існували й інші рішення стосовно цієї ситуації. Але тоді ми їх не бачили. Ми сперечалися стосовно проблеми дорогого природного газу. І ми пояснили нашим російським партнерам, що гарна угода є такою, коли обидві сторони не є цілком задоволеними її умовами, а не навпаки, коли одна зі сторін у виграші, а інша – розчарована. Ми як партнери повинні знайти рішення, яке буде прийнятним для обох сторін.

- Пані посол, ми вдячні Вам за цю розмову».

«Ойропеіше зіхерхайт» (Німеччина), Н.Зарудна, Посол України в ФРН