Мирний договір 1918 року зробив Україну незалежною. Сьогодні його не завжди вірно тлумачать в політиці історичної пам’яті – у т.ч. у контексті відносин з Путіним.
Майже 100 років тому, 9 лютого 1918 року Україна і держави - військові союзники Німеччина та Австрія уклали перший мирний договір Першої світової війни: Хлібний мир. Дипломатичні делегації прибули до міста Брест-Литовськ, яке сьогодні належить Білорусі, з метою підписання договору. Внаслідок укладення миру великі держави визнали незалежність УНР, яка у січні 1918 року відокремилася від революційної Росії.
У такий спосіб вперше після 17-го століття з’явилася незалежна Українська держава. У відповідь на визнання незалежності Німецька імперія та Австрія повинні були отримувати з України зерно, необхідне для населення цих держав, що потерпало від голоду, – звідти походить і назва – Хлібний мир.
Водночас великі держави намагалися утворити безпековий простір на Сході, аби сконцентруватися на наступі на Заході на початку року.
У рамках 100-річного ювілею українська політика намагається глибше вкоренити питання Хлібного миру і УНР у свідомості суспільства. «У 2017 році Україна офіційно оголосила себе правонаступницею УНР», - каже український історик Я.Грицак, який мешкає у Львові.
Іншим заходом у рамках політики історичної пам’яті є пошук приміщення посольства УНР у Берліні. Багато команд істориків, згідно з інформацією Посольства, було залучено до роботи з пошуку місця на Кронпрінценуфер. «За кілька тижнів ми урочисто відкриємо пам’ятну дошку на місці, де існуючу тоді будівлю було свого часу зруйновано», каже Посол України у Берліні Андрій Мельник. У Мюнхені будівлю Генерального консульства тих часів вже прикрашає пам’ятна дошка.
Політика історичної пам’яті в Україні знову важлива
З моменту, коли Україна у 1991 році здобула незалежність, політика історичної пам’яті набуває щораз більшого значення. «За часів президентства В.Ющенка Україна розпочала процес пошуку власної історичної ідентичності, який супроводжувався політикою українізації», - каже молода українка Катерина Павлова, яка планує проведення виставки до теми «Хлібний договір».
Ющенко прагнув міжнародного визнання Голодомору - штучно запровадженого сталінським режимом у 1932-1933 рр. голоду. У такий спосіб країна намагалася відмежуватися від Радянського Союзу, з-під ярма якого вона вивільнилася – і, звісно ж, держава прагнула справедливості по відношенню до жертв. «Історія УНР тривалий час залишалася в тіні, поступаючись місцем темі Голодомору і жахіть Другої світової війни», - каже Грицак.
З нагоди ювілею спогад про УНР отримує дедалі більше уваги і асоціюється із неприємними подіями сьогодення. З огляду на анексію Криму Росією та триваючу війну на Донбасі Україна робить ставку на зміцнення державності, намагаючись у такий спосіб виправдати захист власного суверенітету. Спогадами про Хлібний мир і УНР держава підкреслює, «що Україна стала не лише жертвою історії, а й суб’єктом, змушеним вирішувати власну долю за столом мирних переговорів з військовим союзом Німеччини і Австро-Угорщини», - каже Т.Пентер, фахівець з історії Cхідної Європи в університеті м. Хайдельберг.
Той факт, що Хлібний договір було укладено з нинішніми західними державами, Німеччиною та Австро-Угорщиною, певним чином вдало переплітається з наявною сьогодні орієнтацією на Захід. З посиланням на історію обґрунтовується заклик щодо активнішого залучення Заходу до питання вирішення триваючого конфлікту на сході України: вторгнення більшовистських військ і падіння внаслідок цього УНР у 1920 році є доказом того, що невтручання Заходу лише розбурхує російське прагнення до захоплень.
Дух Путіна вирує скрізь
Так, за словами Посла України А.Мельника, Хлібний договір 1918 року свідчить про «чітку необхідність сприяти у пошуку мирного вирішення проблеми російської війни на Донбасі та окупації Криму – і саме із залученням німецьких і західних партнерів. Якщо відкинути всю лірику навколо ювілею у 2018 році, стає зрозумілим, що спогад про Хлібний договір і історію УНР є реакцією на сьогодення.
«Історія першої Української народної республіки частково перекривлюється», - стверджує Пентер. Так, деякі темні сторони короткого етапу незалежності залишаються в тіні: наприклад, військова диктатура П.Скоропадського і наступний націоналістичний режим С.Петлюри. Країни військового союзу й справді вели переговори і співпрацювали тоді лише з Україною – але не завжди на користь цій державі.
Коли німцям і австро-угорцям здалося, що постачання зернових відбувається надто повільно, вони у квітні 1918 року привели до влади властолюбного генерала Скоропадського, діючи проти українського парламенту, з яким два місяця тому вели переговори щодо мирного договору. Режим, підтримуваний німецькими і австро- угорськими окупантами, особливо жорстко поводився з селянами, намагаючись відновити старий феодальний устрій.
Після падіння режиму Скоропадського і відступу німецьких військ наприкінці 1918 року національно-демократичні сили на чолі з С.Петлюрою взяли владу до рук. Його уряд насправді ніколи не контролював українську територію, на якій вели війну більшовики, білі і поляки. Петлюра й власні війська не контролював повністю: вони – всупереч його волі - здійснювали погроми проти українців-євреїв, десятки тисяч було вбито. Про цей епізод теж щораз забувають.
Історія УНР в сьогоднішній політиці історичної пам’яті подається частково надто «відбіленою» і не є до кінця вивченою. Проекти на кшталт співпраці у рамках Німецько-української комісії істориків до якої належать Грицак і Пентер, зможуть зробити свій значний внесок у подальші дослідження.
Грицак закликає до розуміння української політики: «Україна у 1918 році і сучасна Україна народжувалися у муках війни і революції та досі несуть на собі відповідний відбиток». Це принаймні частково пояснює, чому Україна має так багато проблем у процесі вивчення історії, каже Грицак. «Водночас, навідміну від держав на кшталт Росії, Україна принаймні намагається розібратися у власній історії. І це заслуговує на повагу».