18 лютого 2019 року в німецькій провідній газеті «Frankfurter Allgemeine Zeitung» вийшла в друкованому вигляді та онлайн-версії розлога стаття Міністра закордонних справ України Павла Клімкіна під назвою «Нова Східна політика? Не зараз!», присвячена темі небезпеки можливого зближення Європи з Росією та негативних наслідків від побудови газопроводу «Північний потік-2».
Повний текст перекладу статті подається нижче:
НОВА «СХІДНА ПОЛІТИКА»? НЕ ЗАРАЗ.
«Росія та Європа» - це тема, яка є і буде визначальною для нашого континенту. І цілком зрозуміло прагнення людей знайти до цієї теми позитивний, а не негативний підхід. Зокрема, все частіше чути голоси про важливість нової «Східної політики» - у значенні нового зближення між Заходом і Росією. Це може звучати як добра ідея – але це не так. Не зараз.
Будь-які історичні паралелі між нинішнім часом і добою Віллі Брандта та Егона Бара хибні. Часи «Східної політики» мали справді історичний характер. Це був момент, коли Захід і Радянський Союз погодилися із існуючим статус-кво на континенті – а також із більш-менш спільними основами мирного співіснування. На той момент Радянський Союз контролював значну частину світу. Це була наддержава, якій за ялтинською системою була гарантована частина «глобального пирога». Але оскільки радянське господарство все більше залежало від прибутків від торгівлі нафтою, СРСР було потрібно, щоб його хоч якось сприймали на Заході. Натомість Захід на той момент змирився із де-факто поділом континенту – і дав Радянському Союзу те, чого той прагнув, в обмін на більш стабільний мир та мінімальну змогу хоч якось впливати на ситуацію із правами людини в СРСР. Обидві сторони зробили крок назустріч одна одній. Радянський Союз – із утилітарних причин. Захід – з гуманітарних.
А тепер давайте глянемо, чи відповідають ці критерії сьогоднішнім реаліям? І так, і ні. До певної міри так вони відповідають Заходу, якому нинішня конфронтація із Росією стоїть як кістка в горлі. Що ж стосується Росії, то жодної відповідності нема. Росія прагне не закріплення статус-кво, а його докорінної зміни. Вона хоче отримати назад свій шматок «глобального пирога» - починаючи з України.
Тому, будь-ласка, не треба обманюватися: Росія може говорити про Хельсінкі-2, але має на увазі Ялту-2. Все російське мислення, прагнення, розрахунки останніх десятиліть скеровані на одну мету: відновлення статусу наддержави. На їх думку, вони до цієї мети близькі.
З часів кримської анексії Росія перебуває у небезпечному екстазі: наш час прийшов, ми повернемо собі те, що є нашим. Аби це відчути, треба просто розуміти російську і продивитися пару російських політичних шоу.
Багато хто на Заході – з яких би то не було причин – не хочуть бачити масштаби цієї небезпеки. Дехто навіть готовий віддати Росії її частину «пирога». Починаючи, як було сказано, з України. Як міністр і як українець, скажу чітко: Україна не повернеться у тінь Росії. Ні сьогодні, ні завтра, ні післязавтра.
Так, важливо, щоб Росія мала майбутнє в Європі. Так, важливо, говорити з Росією як з рівною. Але це можливо тільки за одної умови: якщо Росія стане говорити з Європою як з рівною. На жаль, це не так, оскільки Росія вийшла із світу правил. Росія ставить себе вище Європи, оскільки вона ставить себе вище міжнародного права.
Саме тому час для зближення не настав. Поки Росія знаходиться в цьому небезпечному екстазі – будь-яке зближення даватиметься дорогою ціною. Рахунок буде довгим: свобода, демократія, солідарність, європейська єдність…
Все що Україні потрібно, це три прості речі: єдність, право і свобода (це має бути знайомим німецькому вуху). Якби ми були готові відійти від цих трьох речей – ми б уже давно мали мир з Росією. Мир в жорстокому, принизливому рабстві. Але цього ми не хочемо – і ніколи не приймемо.
До речі, нинішній Європі Росія теж пропонує своєрідне рабство – м’яке і з висоти повсякдення малопомітне. Це рабство називається Нордстрім-2. Здавалось би, що поганого в тому, щоб купувати газ у Росії з різних газопроводів. Чому когось повинно турбувати, що Путін із допомогою ЄС карає Україну за бажання жити вільно?
Ні, не повинно. Солідарність – це не примус, а вибір, питання принципів та цінностей. І якщо Путін після анексії, після кривавих війн, після років телевізійного оббріхування Європи на всіх телевізійних каналах відбудеться черговим «перезавантаженням», якщо через Нордстрім-2 він отримає гроші та натхнення для нових військових авантюр – ну що ж, це означатиме, що Європа дала йому те, чого він найбільше прагнув: реванш за горбачовські часи.
Тому ось моє прохання: давайте лишатися солідарними та чесними. Час для зближення Заходу та Росії колись прийде. Але не раніше, ніж коли Росія повернеться до міжнародного права.
FAZ,