«Голод як зброя для вбиства» - стаття одного з провідних німецьких журналістів Рихарда Герцингера в авторитетній газеті «Вельт» про Голодомор в Україні 1932-33 років, опублікована 25 травня 2019 року.
Приводом для написання якої стала, з одного боку, презентація у Берліні книги американського історика пані Енн Епплбаум «Червоний голод. Війна Сталіна проти України», а з іншого – направлення до Німецького Бундестагу петиції від української громади щодо визнання Голодомору.
Автор статті детально розкриває суть самого поняття «Голодомор», адже для багатьох німців це є новим терміном та заглиблюється в розгляд мотивів Сталіна заморити український народ голодом.
Р.Герцінгер цитує Посла України у ФРН Андрія Мельника:
«Німеччина не може собі більше дозволити закривати очі перед цим тяжким злочином. Українці закликають Бундестаг накінець зважитися на цей крок історичної справедливості [та визнати Голодомор геноцидом]».
При цьому автор наводить справедливі паралелі із визнанням німецьким парламентом геноциду проти вірмен 1915 р. і висловлює здивування, чому Бундестаг досі не прийняв таке ж рішення стосовно Голодомору.
Повний переклад статті:
Упродовж 1932/33 років загинули мільйони українців. Нова книга аналізує голод, що був штучно створений Сталіним. Зараз Україна закликає німецький Бундестаг визнати Голодомор геноцидом.
Це був один з найстрашніших політичних злочинів проти людства 20 століття, який, однак, залишається маловідомим для світової публіки упродовж довгого часу. У 1932/33 роках мільйони українців стали жертвами голоду, що був спричинений політикою радянського керівництва на чолі з Йозефом Сталіним. Він мав досить конкретну ціль: масове вбивство українців. В Україні цю національну катастрофу називають «Голодомором». Цей термін походить від українського слова «голод» та «мор», що сполучені разом.
До кінця існування Радянського Союзу Кремль та його апологети у всьому світі або взагалі заперечували факт існування голоду, або щонайменше відкидали те, що за цим стояли політичні мотиви. Архівні матеріали було знищено, документи було підроблено, щоб приховати цей жахливий злочин. У той час як офіційна Росія в 1990-х роках була більш відкритою до висвітлення цієї страшної глави радянської історії, за правління Путіна вона знову стала табу та її почали піддавати ідеологізації. Згідно з сьогоднішньою кремлівською інтерпретацією цієї події, у той час хоч і існував голод, однак увесь Радянський Союз в однаковій мірі постраждав від цієї катастрофи. Кожен, хто стверджує, що Україна постраждала більше за всіх від голоду, звинувачується як «український націоналіст» або «фашист», хто хоче забруднити репутацію Росії – хоча Голодомор був радянським злочином і Росію ніхто не звинувачує в тому.
У своєму геніальному дослідженні, що має назву «Червоний голод», що нещодавно було перекладено німецькою мово, Енн Епплбаум – американський історик та журналіст детально реконструювала перебіг жахливих подій 1932/33 років та проаналізувала їхню передісторію після захоплення влади більшовиками. Вона стверджує, що немає жодного сумніву в тому, що голод тих років не був обумовлений поганою погодою або неврожаєм, а був наслідком колективізації сільського господарства, яку імплементувало радянське керівництво з кінця 1920-х років.
Радянське керівництво хотіло шляхом проведення примусового вилучення зерна та інших продуктів харчування у вже знесилених селян встановити контроль над критичною ситуацією з продовольством, яка стала наслідком згубної примусової колективізації. За недостатню кількість зерна влада переслідувала, звинувачувала «саботажників» та «контрреволюційних елементів» усіх видів, переслідувала їх та вбивала.
Параноя Сталіна
Так Україна стала осередком параної Сталіна та його партійного апарату, країна, яку більшовики вже з самого початку свого правління на цій території вважали центром «націоналістичної та «антирадянської» діяльності. Уже під час громадянської війни 1918-1921 більшовики вважали Україну житницею та постачальником зерна для забезпечення харчування революційних робітників у таких містах як Петроград та Москва, завдяки яким більшовикам і вдалося прийти до влади. Знову і знову Ленін підбурював місцевих держслужбовців за будь-яку ціну експропріювати продукти харчування і переправляти їх до російських промислових центрів. Тоді він відправив Сталіна в Україну, де він спробував виконати це завдання з надзвичайною жорстокістю. Опір українців сформулював у Сталіна негативний образ українського населення – підступні «куркулі» та «буржуазні паразити».
Пізніше, у продовольчій кризі на початку 1930-х років, диктатор повинен був пам’ятати і вирішити, нарешті, прибрати непокірних українців. "Крок за кроком, - пише Енн Епплбаум, - радянське керівництво, що його підтримували українські підлеглі – члени патрії, ... розпочало голод, голод спрямований спеціально проти українців та України". У різних директивах московське політбюро наказувало проводити конфіскацію, створювати чорні списки колгоспів і сіл, пункти прикордонного контролю. Ці заходи були спрямовані на те, щоб не допустити голодуючих до пошуку їжі в інших радянських республіках. Крім того, зазначає Епплбаум, "була інформаційна блокада та обшуки, що спрамовані на конфіскацію останніх продуктів харчування в мільйонів селян". Все це спричинило восени 1932 року "голод, який сьогодні називають Голодомором". Результат: "Щонайменше 5 мільйонів людей голодували в усьому Радянському Союзі між 1931 і 1934 роками, включаючи понад 3,9 мільйонів українців".
Але голод сільського населення був лише одним з аспектів спроби Сталіна підірвати українську національну ідентичність. "Поки селяни помирали, - каже Епплбаум, - таємна поліція нападала на інтелектуальну та політичну еліту України. У 1932 та 1933 роках було заарештовано близько 200 000 людей, було проведено чистки від українських впливів в культурних, релігійних, освітніх установах і видавництвах", українська мова зазнавала утисків, або була штучно уподібнена до російської. Репресії проти української інтелігенції, професорів, кураторів музеїв, письменників, художників, священиків та партійних чиновників призвели до знищення цілого покоління соціальної еліти країни, а отже, до руйнування української національної свідомості.
З цього дослідження виникає все більш проблематичне питання, чи відповідає «сталінський» голод умовам геноциду. Це аж ніяк не суто академічна проблема. З появою України в новій ері демократії та незалежності від російського панування після Майдану 2013/14 питання Голодомору відведено центральне місце в культурі пам’яті України. Комеморація зміцнює почуття національної єдності. Із впевненістю нації, що розвивається, країна зараз прагне до визнання злочину у всьому світі.
Так, українці, які проживають у Німеччині, нещодавно подали петицію до німецького Бундестагу про визнання Голодомору геноцидом. Петицію також підтримує уряд України. Андрій Мельник, Посол України в Берліні, нещодавно заявив, що „ФРН не повинна закривати очі на цей жахливий злочин.
Українці закликають Бундестаг нарешті зробити цей крок до встановлення історичної справедливості". Насправді логічне питання, чому кілька європейських парламентів, включно з німецьким, визнали геноцидом вбивство вірменів внаслідок націоналістичного режиму з боку Туреччини в 1915 році, але дотепер не розглядали Голодомор в такому ключі. Існує підозра, що неправильно трактована увага до настроїв Росії грає тут певну роль. У будь-якому випадку юрист та дослідник миру Рафаель Лемкін, який у 40-х роках ввів термін "геноцид" та ініціював Конвенцію ООН 1948 року про запобігання геноциду та покарання за нього, трактує радянізацію України та голод як класичний випадок геноциду.
Однак Енн Епплбаум залишається обережною щодо цього питання: складні юридичні та моральні аргументи змішались в цій дискусії, і політична суперечка з приводу цього "настільки сильно ускладнила вживання слова" геноцид ", що його використання є суперечливим у будь-якому російському чи українському контексті." Небезпеку інструменталізації та нову містифікацію історичної правди про Голодомор вона бачить з української сторони - наприклад, що стосується подання надмірної кількості жертв. Між іншим, це стосується і чинної петиції Бундестагу, в якій йдеться про 7-10 мільйонів загиблих українців, а не про близько чотирьох мільйонів, визнану більшістю історичних експертів.
Тим часом, за словами Епплбом, було зібрано стільки доказів щодо перебігу Голодомору, що сьогодні це менш важливо, "чи голод 1932-33 років називають геноцидом, злочином проти людства чи просто актом масового терору. Як би ви це не назвали, це був жахливий напад уряду на власний народ. Це був один з кількох подібних випадків у ХХ столітті, і не всі вони відповідають чітко визначеним правовим категоріям. "Таку позицію також слід рекомендувати Бундестагу. Він не повинен ховатися за термінологією, а повинен визнати Голодомор у будь-якій термінології, як непомірний злочин проти України, чим він і був.