"Голод як політична зброя", стаття Герхарда Гнаука у німецькій газеті "Frankfurter Allgemeine Zeitung" від 25 листопада 2019 року
Сцена з фільму: Секретар Радянського посольства зустрічає холодним поглядом молодика з Британії. Події відбуваються у 1932 році. Валлієць Гарет Джоунс – незалежний журналіст – хоче дослідити таємничу радянську імперію часів Сталіна. «Хто оплачує Вашу поїздку?» - запитує секретар посольства. «Я сам», - відповідає Джоунс. «Отже, Ви не журналіст», - говорить слуга держави, в якій існують виключно проплачені журналісти. Службовець додає: «Ви тільки хочете стати журналістом». На що він відповідає: «Я брав інтерв’ю в Гітлера і планую взяти інтерв’ю в Сталіна.»
Але це не тільки сцена з фільму. Журналіст на ім’я Гарет Джоунс, нар. 1905 року, насправді відвідував Радянський Союз, щоб перевірити чутки, які тоді ширились, про масовий голод населення. Йому вдалось приїхати з Москви в Україну, щоб на власні очі побачити голодних, зневірених людей. Він побачив в Україні мешканців сел, які кидаються на мішок з зерном і що їх за це розстрілюють, він побачив дітей, які пухнуть з голоду.
Фільм «Містер Джоунс» режисерки А.Голланд, з якого ці сцени, показують наразі в кінотеатрах в Україні та Польщі, ще скоро покажуть у 20 інших країнах. Гарета Джоунса вбили під час його дослідницької поїздки у 1935 році, скоріш за все радянські агенти. До недавнього про його існування майже забули, в його рідному місті висить дошка в пам’ять про його батька, шкільного директора. У Польщі журналіст Мірослав Влекли як раз написав про нього книгу і тим самим врятував існування його оглядів з Німеччини та Радянського Союзу (назва книги «Гарет Джоунс. Людина, яка багато знала». Видавництво Знак, Краків). Україна присвоїла йому у 2008 році орден посмертно.
В Україні про Голодомор не забуто, називають великою катастрофою. Щороку у четверту суботу листопада вшановують пам’ять жертв. Цього року виголошував промову по вшануванню пам’яті Президент України Володимир Зеленський. Біля пам’ятного меморіалу Голодомору в Києві він зазначив, що «геноцид українського народу, організований тоталітарним сталінським режимом, за кількістю жертв співмірний хіба що тільки з кількістю жертв Другої Світової Війни: Ми цього забути не можемо. І ми цього простити не можемо.»
В той час, як зерно експортували в Париж та Берлін з «житниці» Європи, з 1931 по 1934 роки в Радянському Союзі від голоду померли щонайменше 5 мільйонів людей, з них щонайменше 3,9 мільйонів українців, але і далі на Схід жертвами стали казахи, російські німці та росіяни. Ці цифри наводить історик Енн Еплбаум у своїй фундаментальній книзі «Червоний голод». Голод почався з брутальної колективізації сільського господарства. Він загострився через експорт, який приносив Союзу валюту. Врешті військові угрупування обшукували села і забирали все, що було їстівне. Багато кому нічого іншого не залишалось, як їсти кору дерев та вдаватись до канібалізму. Тим часом Сталін попереджав своїх колег про «втрату» України і наказував засуджувати до смертної кари «антирадянські елементи», крадіїв зерна. Трохи згодом розпочались переслідування української еліти та масивна русифікація. Як і за часів царської Росії, Україна вважалась найбільшою меншиною та особливо небезпечною. Все це спонукало юриста Рафаеля Лемкіна, який визначив поняття геноциду, позначати Голодомор «найкращим прикладом» цього, але не тільки людей, але й «культури і народу» України. Хоча поняття геноциду сьогодні формулюють трохи вужче, ніж за часів Лемкіна, але дискусія у випадку з Україною точиться і надалі.
Цією темою опікується також і Бундестаг. Українські активісти в Німеччині зібрали більше 70.000 підписів під петицією №89118 («Визнання Голодомору 1932-1933 років в Україні геноцидом»). Німецький Бундестаг розглядає петицію про визнання Голодомор геноцидом українського народу, як це зробили вже 23 уряди інших держав світу. Наразі свою оцінку мають дати фракції та заслухати експертів. Першими зробила це фракція «Альтернатива для Німеччини», розуміючи, що теза про Голодомор у сучасній Москві отримає жорсткий супротив. Історик з питань Східної Європи проф. Герхард Зімон наголосив в Бундестазі: Визнання геноциду «означає вшанування жертв злочину людства та дистанціювання від вбивчого режиму Сталіна».
Зараз запитують Німецько-українську комісію істориків, яка була заснована у 2015 році. Але у контексті дебатів навколо геноциду з’являється новий виток: Посол України в Німеччині Андрій Мельник у жовтні цього року закинув членам української частини комісії пасивність у цьому питанні та закликав співголову Ярослава Грицака залишити посаду. На що проф. Грицак відповів, що це не входить до повноважень Посла. Німецькі колеги-історики мали «сумнів», чи можна застосовувати в даному випадку термін «геноцид». Після цього семеро членів української частини комісії публічно оголосили, що вони вважають Голодомор геноцидом. Голодомор, Голокост та інші геноцидні дії є «універсальними для інтерналізації та відстоювання цінностей, на яких базується сучасна європейська цивілізація». Визнавати масові вбивства геноцидом могло б створити бар’єр, щоб такі дії не повторювались у майбутньому.