Посол України у ФРН Андрій Мельник дав коментар одному із найбільш впливових німецьких політичних журналів Cicero (понад 0,5 млн. читачів) про важливість визнання Бундестагом Голодомору геноцидом українського народу та спорудження в Берліні меморіалу українським жертвам нацизму. 

Зокрема, глава дипмісії назвав «розчаруванням те, яким чином у Бундестагу поводяться із Голодомором і наскільки легковажать цією центральною для кожного українця темою». 

Крім того, посол піддав жорскій критиці аргументи, якими при цьому послуговуються самі парламентарі. 

«Те, що головною причиною для Бундестагу не визнавати Голодомор вбачається, очевидно, саме страх перед подальшою конфронтацією із путінською Росією, посол називає ганебним», - наголошується в інтерв’ю. 

Цей коментар дипломата став невід’ємною частиною фундаментальної статті провідного німецького журналіста Рихарда Герцингера під промовистою назвою: «Бундестаг ніяк не насмілиться взятися за сталінські вбивства голодом. Росія і досі намагається применшити радянську вину у голоді у 1932-33 рр., а Бундестаг ніяк не наважується визнати Голодомор геноцидом». 

Без зайвого перебільшення - це найкраща стаття про Голодомор, яка коли-небуть друкувалася у німецьких ЗМІ. 

Тож закликаємо усіх небайдужих прискіпливо ознайомитися із цим справжнім шедевром журналістського жанру, переклад якого посольство - із люб‘язного дозволу автора та журналу Cicero - пропонує Вашій увазі. 

Дипмісія щиро дякує Р.Герцингеру за цю унікальну за своїм масштабом публікацію, покликану донести правду про найбільший злочин Сталіна до німецької громадськості та спонукати Бундестаг відкласти усі сумніви і визнати накінець Голодомор тим, чим він був - геноцидом української нації. 

Посольство окремо дякує виданню Cicero online за розміщення цієї надважливої статті з ексклюзивним коментарем глави дипмісії.

Повний переклад статті:

 «CICERO». Журнал політичної культури

Один із найбільш впливових німецьких мас-медіа (понад півмільйона читачів)

27 листопада 2020 р.

Бундестаг ніяк не насмілиться 

взятися за сталінські вбивства голодом.

Роковини Голодомору в Україні 

Автор – Рихард Герцінґер

 

 

28 листопада в Україні – День пам’яті жертв Голодомору. Росія й до сьогодні намагається применшити радянську вину у голоді 1932 та 1933 років. А Бундестаг не наважується визнати ці злодіяння геноцидом.

          Один із найжахливіших політичних масових злочинів 20-го століття тривалий час приховувався від світової громадськості або ж залишався поза її увагою. У 1932-1933 роках щонайменше 3,9 мільйони українців стали жертвами голоду, вчиненого радянським керівництвом на чолі з Йосифом Сталіним. В Україні цю національну катастрофу називають «Голодомором» - терміном, складеним із двох українських слів «голод» і «мор» (спричинення смерті) – і зі скорботою її поминають. 28 листопада там відзначають День пам’яті про ці роки жахіть.

          Пам'ять про Голодомор полягає, однак, не лише у реконструкції історичної правди, яку зловмисники тривалий час приховували всіма засобами. Вона є ще й актуальним політичним питанням – при чому не лише тому, що путінська Росія намагається цей злочин мінімізувати і применшити. Дискусії про те, чи слід класифікувати Голодомор як геноцид, тим часом досягли й Німеччини і спричиняють напруженість в німецько-українських відносинах.

Радянський злочин

 

До кінця існування Радянського Союзу Кремль та його апологети по всьому світу заперечували, що тоді взагалі був голод, або принаймні те, що за ним стояли політичні наміри. Архівний матеріал знищувався, документи фальсифікувалися, щоб приховати цей страшний злочин. Якщо офіційна Росія у 1990-х роках демонструвала відкритість щодо висвітлення цього злочину, то під владою Путіна він знову став темою-табу і предметом заідеологізованості.

За сьогоднішнім трактуванням Кремля - хоча тоді й був голод, але він в однаковій мірі охоплював весь Радянський Союз. А хто стверджує, що Україна постраждала в особливій мірі, того тут же таврують як «українського націоналіста» або «фашиста», який ніби хоче нашкодити авторитету Росії. При цьому Голодомор зовсім не ставиться у провину саме Росії. Це був радянський злочин, співучасниками якого були і слухняні українські комуністи.

Україна у фокусі сталінської параної

 

          Аналіз історичних документів поміж тим не залишає сумнівів у тому, що масштаби катастрофи голодом тих років не можна зводити до негоди чи неврожаю, вони так само не були безпосереднім наслідком колективізації сільського господарства, яка насильно проводилася кремлівською верхівкою з кінця 1920-х років і призвела до голоду по всьому Радянському Союзу. Як довела нещодавно американська історикиня Енн Епплбаум у своєму аналітичному дослідженні «Червоний голод», що вийшов у світ німецькою мовою у 2019 році, - Голодомор був чимось значно більшим, а саме гидким апогеєм прагнення радянського режиму ліквідувати національну і культурну ідентичність українців.

          Відповідальність за катастрофічну ситуацію із продовольством внаслідок насильницької нищівної колективізації сталінський режим покладав на «саботажників» і «контрреволюційні елементи» того чи іншого виду. При цьому на початку 1930-х років саме Україна в особливій мірі перемістилася у фокус параної Сталіна і його владного апарату. Адже ще з самого початку панування більшовиків вони підозрювали Україну у тому, що вона була оплотом «націоналістичних» і «антирадянських» підступів.

Сувора інформаційна блокада

 

Під час громадянської війни 1918-1921 років Україна первинно розглядалася як постачальник зерна для забезпечення харчами робітників центрів революції у містах. Знову і знову Ленін підбурював місцевих чиновників будь-якою ціною вибивати продукти харчування і доставляти їх до російських промислових центрів. Сталін з цією метою був направлений в Україну, де він із крайньою жорстокістю намагався виконати вказівки Леніна. Опір, який українці чинили проти свого винищення, сформував у Сталіна зневажливий образ про них як про зборище підступних «куркулів» і буржуазних «паразитів».

Пізніше, під час продовольчої кризи на початку тридцятих років, диктатор згадав про це і постановив остаточно покінчити з непокірними українцями. Відтак він, як пише Енн Епплбаум, «запустив у хід голод під час голоду, який спрямовувався саме проти українців і України». Політбюро в Москві постановляло не лише брутальні конфіскації і надзвичайні обшуки, щоб позбавити мільйони селян останніх харчів, а й встановлювало прикордонний контроль, щоб голодуючі не змогли шукати їжу в інших радянських республіках. До цього додалася сувора інформаційна блокада, яка мала приховати вбивство голодом як від радянської, так і міжнародної громадськості.

Показовий приклад геноциду

 

Спроба позбавити українську національну свідомість підґрунтя заторкнула, однак, і інтелектуалів та культурних діячів у містах. У 1932 та 1933 роках там заарештували близько 200 тисяч українців, здійснювали «зачистку» від українського впливу культурних і релігійних інституцій, а також освітньої та видавничої сфери, українську мову утискали або ж адаптували до російської. Репресії проти професорів, музейників, письменників, митців, священників і партійних чиновників фактично означали ліквідацію цілого покоління носіїв інтелектуального, суспільного та культурного життя України.

Юрист і дослідник миру Рафаель Лемкін, який у 1940-х роках сформулював термін «геноцид» і зініціював Конвенцію ООН від 1948 року про його запобігання і покарання, розглядав Голодомор як показовий приклад геноциду. Проте серед юристів-міжнародників, як і урядів, дефініція геноциду і досі викликає дискусії. Не в останню чергу саме питанням термінології прикриваються і німецькі політики у своєму небажанні підтримати петицію до Німецького Бундестагу про засудження Голодомору як геноциду, яка була внесена українцями Німеччини і гаряче підтримується українською владою.

Бундестаг не хоче займатися Голодомором

 

          Із проривом України в нову еру демократії і незалежності від російського панування після «Революції Гідності», що почалася сім років тому на Майдані, Голодомор перемістився в епіцентр української національної пам’яті. Тепер країна страсно прагне всесвітнього визнання історичної несправедливості, що була їй заподіяна. Однак Німеччина і досі ніяк не може сама себе перебороти, щоб задовільнити це бажання.

          Андрій Мельник, Посол України у Берліні, вважає 

«розчаруванням те, яким чином у Бундестазі поводяться із Голодомором і наскільки легковажать цією центральною для кожного українця темою».

Те, що головною причиною для Бундестагу не займатися Голодомором вбачається, очевидно, страх перед подальшою конфронтацією із путінською Росією, посол називає «ганебним». Висунутий у цьому контексті аргумент, що поняття геноциду начебто визначено лише Конвенцією ООН від 1948 року, а події 1932-33 років юридично нею не охоплюються, видається притягнутим за вуха. Адже, якщо це так, то у 2016 році Бундестаг не мав права ухвалювати свою резолюцію, у якій засудив як геноцид планомірні вбивства вірмен націоналістичним режимом Туреччини у 1915 році.

Меморіал українським жертвам нацизму

 

Справді, хоча і відповідає дійсності той факт, що за цей злочин - на відміну від Голодомору – також і Німеччина розділяє історичну відповідальність, адже Німецька імперія тоді свідомим мовчанням покривала злочинні дії свого воєнного союзника Туреччини проти вірмен. Однак з огляду на те зло, яке було заподіяно Україні через неповне десятиліття після Голодомору нацистською окупацією – її жертвами стала четверть населення України, - то така різниця у підходах виглядає неправильною. Тим більше, що парламенти доброї дюжини держав, у тому числі Австралії, Канади і Португалії, вже визнали Голодомор геноцидом.

На цьому фоні офіційний німецький політикум досі викручується від питання про спорудження у Берліні меморіалу мільйонам (єврейських і неєврейських) мирних жителів України, які були вбиті нацистською Німеччиною. Їх жертви доводиться і надалі вшановувати поряд із радянськими меморіалами – під символами тієї імперії, утискам якої десятиліттями піддавалася Україна. Тим не менше, у рамках запланованого в столиці документаційного центру для всіх жертв нацистської окупації у Другій світовій війні все ж тепер є намір врахувати специфічність долі України і більше не узагальнювати її жертв під категорією «радянські громадяни».

Ані страх перед конкуренцією жертв, ані суперечки навколо юридичних дефініцій не мають стати на шляху офіційному історично-політичному жесту солідарності з Україною. Адже від того, чи називати Голодомор геноцидом, злочином проти людяності чи просто актом масового терору, тяжкість цього злочину не зміниться. Однак його засудженням Німецький Бундестаг подав би сигнал єдності з Україною, яка після тривалої багатостраждальної історії здійснює новий мужній розбіг під гаслами демократії і європейських цінностей свободи.

Джерело: Jahrestag der ukrainischen Hungersnot Holodomor - An Stalins Hungermord traut sich der Bundestag nicht heran | Cicero Online 

Holodomor: Stalins Hungermord an der Ukraine | Herzinger.org