"Голодомор

Найбільший окремо взятий злочин Радянського Союзу і досі майже невідомий на заході. 

Це – спричинений Сталіним голод в Україні 1932/33 років", - 

авторська стаття проф. доктора Мартіна Шульце Весселя в газеті "Frankfurter Allgemeine Zeitung" від 23.03.2020 року

Символом радянських злочинів сталінської епохи став ГУЛаг – система концтаборів. Натомість західна громадськість тривалий час ігнорувала таки найбільший окремий радянський злочин: так званий Голодомор – голод, жертвами якого лише в радянській республіці Україна у 1932 і 1933 роках стали близько 3,9 мільйонів людей. Ця катастрофа не була наслідком несприятливих кліматичних умов, а була наслідком людських діянь. Створене у вісімдесятих роках визначення цього голоду «Голодомор» посилається на два українські слова «голод» і «мор» («смерть»,  «масове вимирання»).

Жертвами голодної смерті було насамперед сільське населення в Україні, але й також в регіоні Кубань на Північному Кавказі, в Казахстані і регіоні Волги та Уралу. Отже, постраждало декілька етносів у Радянському Союзі. Навіть якщо немає окремих указів про Голодомор, немає сумнівів, що радянський режим і Сталін особисто були відповідальними за масове вимирання людей. В ході колективізації і форсованої індустріалізації Сталін вимагав від селян суттєво завищених квот здачі зерна. І цим не обмежувалося. Щоб роздобути валюту, Радянський Союз, незважаючи на триваючу скруту, експортував пшеницю за кордон на Захід. У пік кризи комуністична партія ввела в села загони, які нещадно вилучали зерно, навіть насіння, худобу, овочі, словом – усе їстівне. Безвихідною стала ситуація для селян в Україні, коли Сталін запровадив ще й блокаду голодуючих територій. На селі показники смертності коливалися між 10 і 60 відсотків населення.

Для Німеччини Голодомор релевантний хоча б тому, що тут живе багато українців. Наприклад – українська студентка Марія Ковальчук, яка у Мюнхенському університеті Людвіга Максиміліана вивчає на магістратурі східно-європейські студії. Як і дуже багато українців, вона має родичів, які постраждали від Голодомору. У 25-річної жінки це її прабабуся Марія Харченко (1919-1996), яка вижила в Голодомор переповіла свій досвід. Народжена у південно-західній Україні, сьогоднішній Вінницькій області, Марія Харченко виросла зі своєю сестрою-близнючкою Уляною та молодшою сестрою Катериною у відносно заможній селянській родині. Як і багато територій України, ця місцевість має родючі землі. У двадцятих роках, після хаосу революції і громадянської війни, селяни після розподілу землі мали кращий статус, ніж будь-коли до тих пір. У своєму селі Харченки належали до багатих селян.

Однак невдовзі їхній високий соціальний престиж перетворився на тавро. Від коли Сталін приніс на село класову боротьбу і шукав цапа-відбувайла за відставання в колективізації сільського господарства, заможні родини переслідувалися як так звані куркулі, у них відбирали власність і їм загрожували репресії. Врешті у Харченків залишилася лише одна корова, яку обклали настільки високими зборами, що і її прийшлося здати. Таким чином родина була приречена на голодну нужду.

Маріїна сестра-близнючка Уляна померла літом 1933 року першою. Батько в той час був вже настільки знесилений, що більше не міг встати, щоб її похоронити. За декілька днів померли обоє батьків. З цілої родини вижили тільки Марія, якій тоді було 14 років, і щойно п’ятирічна Катерина. Окрім голоду, переломною для дітей стала цілковита втрата довіри. Навіть відвідини близьких родичів становили для них загрозу. Вони боялися, що в них відберуть останні харчі. Були відомі й випадки канібалізму. Пізніше Марія розповідала про пережите з великим страхом. Також її дочка, бабуся студентки Марії Ковальчук, ще в сімдесятих і вісімдесятих роках лише вкрай обережно передавала свої знання, які в Радянському Союзі переслідувалися аж до Перебудови.

Табу на Голодомор існувало і в радянській історіографії. Тривалий час він цілковито замовчувався, потім зводився до всього лиш наслідків модернізації. Західна громадськість вже давно мала доступ до  інформації про голод, проте широка дискусія істориків розпочалася лише з появою книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи. Радянська колективізація і Голодомор» (Оксфорд, 1986 р.), яка двома роками пізніше була опублікована в німецькому перекладі як «Жнива смерті. Сталінський Голокост в Україні 1932-1933 років». Як і пояснення голоду природньою катастрофою чи виниклою з добрих намірів «трагедією» радянської модернізації, забороняється тим не менше і прирівняння Голодомору до Голокосту, як це звучить у німецькому заголовку книги Р.Конквеста. «Вбивство голодом» було злочином проти людства, але там не було порівнянної з Шоа систематики переслідування і вбивства тієї чи іншої категорії жертв.

Між цими обома полюсами – з одного боку применшення значення Голодомору до «природньої катастрофи» і прирівняння його до Шоа з іншого – існує поле маневру для інших тлумачень. Так, у міжнародних наукових дослідженнях питання мотивації, а з ним і питання власне цільової групи злочину – дискусійне: ішлося про поборення опору селянства радянській колективізації, а чи метою Голодомору було зламати українську націю?

Ці наукові розбіжності набули в Німеччині політичного виміру, коли українськими активістами, що живуть в Німеччині, було подано петицію до Бундестагу, згідно з якою він мав би визнати Голодомор геноцидом. Геноцид є складом злочину згідно з міжнародним правом. «Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 1948 року визначає його як намір прямим чи непрямим чином «повністю чи частково знищити національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку». На це формулювання і до нині чинної конвенції радянський політикум після Другої світової війни мала вирішальний вплив. Він домігся, щоб політичні групи і класи, отже категорії жертв радянського масового насильства, не потрапили під захист конвенції. Інше важливе обмеження міститься в непомітному формулюванні, що національні та інші групи слід захищати, якщо їх атакують «як таких».

Перенесення юридичної концепції на історіографію про Голодомор небезпроблемне. Наприклад те, чи сталінська політика піддавала терору родину Харченків «як українців», чи «як селян», є питанням не жертв, а мотивації і стратегії дій зловмисника. Оскільки звинувачення в геноциді так багато важить, і оскільки не існує порівнянного складу злочину для захисту класів, то юридична концепція, яка водночас є потужним терміном політичної боротьби, поширює свою дію на історичну і громадську дискусію. Після того, як Роберт Конквест у своїй книзі назвав Україну 1932-33 років «єдиним гігантським Берген-Бельзеном», значна частина історіографії займає позицію за або проти тези про геноцид. Існує небезпека, що вона стане заключною промовою в кримінальному процесі в суді. Вирішальне для юридичного визначення питання мотиву основного зловмисника, тобто Сталіна, виривається на передній план, в той час як інші історично значущі питання залишаються не достатньо висвітленими.

Так, для доведення чи спростування тези про геноцид в міжнародно-правовому розумінні несуттєво, звідки походили співучасники-виконавці сталінської політики, тобто направлені владою загони. Те, що у них значною мірою були самі українці, не може зм’якшити провину організаторів масових вбивств з Кремля, адже для складу злочину геноциду етнічне і соціальне походження звичних злочинців не має значення, що досить обґрунтовано. Натомість з історичної точки зору одним з нагальних питань є культурні та суспільні обставини діянь безпосередніх зловмисників. Лише спираючись на них, центральна влада в Москві мала змогу реалізувати свої директиви на периферії. Глибинне розслідування щодо звичних злочинців пишеться лише тепер – істориком Дариною Маттінглі, що працює в Кембриджі.

У поляризованому терміном «геноцид» полі про Голодомор говорять у два способи: як наслідок класової боротьби проти селянства. Або як геноцид українців. В подальшому мають продемонструвати, що про Голодомор можна говорити в обидва способи. Жодна з обох традицій тлумачення не заперечує голод і кількість жертв. Обидві вони базують свою достовірність на описі умов з довгостроковим ефектом і короткострокових політичних рішень.

Багато що говорить на користь того, щоб розуміти Голодомор як результат нещадної політики, яка в першу чергу спрямовувалася проти селянства. В царській імперії селяни не лише були відокремлені від класу дворянства і міщанства. Вони утворювали власний культурний світ, на який еліти дивилися з висока колоніальним поглядом. Революційна інтелігенція безуспішно намагалася подолати це провалля. Письменник і впливовий більшовик Максим Горький у 1917 році презирливо запитав у інтелектуалів, чи справді вони люблять селян, які «хоронять один одного заживо, практикують на вулицях жахливі лінчування і отримують задоволення від того, як людину забивають до смерті і топлять в річці». В тирадах Горького нічого не говориться про селян, зате вони багато свідчать про більшовицьке презирство прошарку, який складає більше 80 відсотків населення.

Хоча радянська влада називала себе владою робітників і селян, «відстале» сільське населення з її точки зору постійно залишалося потенційною загрозою. Сталінська політика злиття приватних селянських угідь у великі колективи покликана була слугувати не лише ефективності, а й принципово змінити життя селянства. Із селянства з його професійно-класовим самоусвідомленням та власною позицією мали постати покірні сільськогосподарські робітники на сучасних колгоспних підприємствах. У 1929 році Сталін з цією метою направив на село 25000 міських активістів, щоб просувати колективізацію сільського господарства.

Після того, як ця кампанія потерпіла крах через брак у містян розуміння справи та через опір селянства, більшовики оголосили заможних селян ворогами. Очільники партії та спецслужб неприховано декларували своєю метою знищення так званих куркулів. Далі пішли арешти, депортації і розстріли. Класова боротьба на селі по команді зверху стала сліпою різнею, адже визначити, кого з селян вважати багатим, з огляду на регіональні відмінності було майже неможливо. Таким чином поле для маневру у місцевих можновладців залишалося практично необмеженим. Хто висловлював невдоволення, той з високою ймовірністю, навіть будучи бідним селянином, підпадав під категорію куркуль.

Український партійний керівник Павло Постишев вбачав в такому терорі насамперед «зброю» і «метод перевиховання» селянства. Руйнівна логіка класової боротьби прямо призвела до голоду, в якому цинізм радянської влади по відношенню до селянства став остаточно зрозумілим: влада не вживала жодних заходів проти голоду, а ще й його загострювала, блокуючи селянам можливість втекти. Нужденні селяни, з точки зору провідних більшовиків, являли собою «зайвих людей», через що зірвався план Сталіна забезпечити через колективізоване сільське господарство інвестиційний капітал для індустріалізації, а ситуація в голодуючих регіонах стала тягарем для державної казни.

Катастрофа для селянства мала місце в декількох хліборобних регіонах: в Україні, в північнокавказькому регіоні Кубань, Поволжі, на Південному і Західному Сибірі. В радянській республіці Казахстан, де радянська влада так само переслідувала мету коренізувати місцеве населення, померли 1,5 мільйона людей. Таким з 1930 по 1933 роки 40 відсотків казахів загинули внаслідок політично спричиненої скрути. Це був найвищий показник в Радянському Союзі.

Якщо розповідати про історію великого голоду як катастрофу селянства, тоді це буде розповідь, яка, попри всі регіональні особливості – поєднає між собою українців, казахів, росіян, німецьку меншину на Волзі і в Південній Україні, а також інші етноси. Метою цієї історіографії аж ніяк не є заперечити голод. Він радше тлумачиться як загальнорадянський досвід. Геноциду у цій інтерпретації історії немає, оскільки ніяка національна група не вбивалася «як така».

В іншій розповіді про Голодомор ідеться як про специфічно українську історію. Вона теж має вимір, який сягає царських часів. Наприкінці 19-го століття російські націоналісти стали претендувати на домінування над білорусами і українцями. Адепти інтегрального російського націоналізму несамовито заперечували національні права меншої «братньої нації». Для них українці вважалися «малоросами» і таким чином належними до великої російської нації.

Цей великоросійський шовінізм більшовики і Ленін хотіли власне подолати. У двадцятих роках вини системно підтримували національні культури і створили для цього окремі територіальні одиниці й інститути. Радянський Союз у 1922 році постав на основі цього конструкційного принципу. Україна була в ньому окремою республікою з українською сферою освіти. Більшовики прорахували, що лише врахування національних інтересів уможливить вкорінення радянського суспільного укладу в таких різних регіонах радянської імперії. На наднаціональному рівні мав постати новий клас радянських функціонерів - вихідців з усіх республік Союзу.

Цей план не був чисто утопією. Але саме при Голодоморі в радянську політику повернулися старі, тимчасово відсунуті національно-антагоністичні шаблони тлумачення. Сталін вважав Україну ненадійним кантоном. Ще в часи громадянської війни у 1919 році він помітив, як національні прагнення в Києві кидали виклик радянській владі. Це повторилося в роки голоду. Вже в 1930/31 роках радянські спецслужби стали побоюватися, що в Україні можуть пліч-опліч об’єднатися невдоволені на селі і націоналісти в містах. З огляду на відставання в колективізації Сталін у квітні 1932 року висловив керівнику компартії України Станіславу Косіору побоювання, що в Україні місцями перестала існувати радянська влада. Члену політбюро Лазарю Кагановичу, який був вихідцем з України, він доручив: «Головне зараз Україна. Справи в Україні жахливі. Ситуація навколо партії жахлива».

В панічному страху за існування радянської влади політбюро 14-15 грудня видало два таємні декрети, які апелювали до «революційної пильності» регіональних і місцевих партійних рівнів. За провал колективізації зробили винною проголошену в двадцятих роках концепцію українізації суспільного життя. Цим політбюро здійснило зміну парадигм. Повернулися в новій формі старі шаблони російської політики щодо України. Московське політбюро закликало до кампанії проти «буржуазно-націоналістичних елементів». 200 тисяч українців заарештували, насамперед вчителів, журналістів, професорів, письменників, митців і представників духовенства. В наступному році всі українські навчальні заклади зачистили, закрили або перепрофілювали.

Незабаром після зміни національної політики щодо України було видано наступну постанову, яка стосувалася ситуації в країні: 1 січня 1933 року Сталін наказав переслідувати селян, які ховали зерно. Це посилило реквізиційні заходи, які призвели до найстрашнішої фази масової загибелі в Україні, коли число жертв досягло мільйонів. Чи є зв'язок між новим курсом Сталіна в національній політиці і початком самої смертоносної глави Голодомору? Існує багато підстав вважати, що Сталін інтерпретував катастрофічні наслідки своєї політики на українських землях у національному контексті. Це дає підстави стверджувати, що заключна фаза Голодомору була ініційована саме з цієї національної точки зору.

Взаємозв'язок між сприйняттям Сталіним національної проблеми і реквізиційною політикою, яка повинна була привести до масової загибелі людей, вочевидь говорить на користь тези про геноцид. Втім, голодний терор продовжував бути спрямованим саме проти селян. На заваді їх  переїзду до інших районів Радянського Союзу, де продовольче постачання було краще, ставали обмежувальні перешкоди. Однак, від припливу українських селян були захищені і українські міста, які були гірше забезпечені продовольством, ніж Москва чи Петербург, але краще, ніж голодні зони в сільській місцевості. Теза про геноцид вимагає доказів того, що голод був засобом знищення українців як нації (повністю або частково) за розрахунками Сталіна. Але чи не було це для Сталіна скоріше інструментом запобігання національно орієнтованого повстання, що загрожує єдності Радянського Союзу? Незалежно від відповіді на це питання, Голодомор залишається масовим вбивством, яке за своїми наслідками торкнулося всієї української нації.

Сьогодні, майже через 90 років, Голодомор є центральною складовою української історичної культури. Офіційні згадки про голодомор почалися відразу після проголошення незалежності України. Коли у 2005 році президентом став прозахідний політик Віктор Ющенко. тема Голодомору посіла провідне місце в історико-політичному порядку денному. У листопаді 2006 року український парламент ухвалив закон, який кваліфікував Голодомор актом геноциду. Два роки потому у Києві було засновано музей пам'яті про голод, який у 2015 році був перейменований у "Національний музей Голодомору-геноциду". Як ніякий інший проект пам’яті, він виступає за пострадянську переорієнтацію: національна жертовна пам'ять, яка вийшла на передній план, за своєю формою і змістом відмежувала радянське минуле, яке, насамперед, пов’язане зі спільним загальнорадянським святкуванням перемоги над націонал-соціалістичною Німеччиною.

Таким чином Україна приєднується до історичної культури, типової для Польщі і країн Балтії. Однак, у цьому процесі виникла конкуренція жертв, у тому числі щодо шести мільйонів євреїв, убитих під час Голокосту. Національний музей у Києві встановив нову кількість жертв Голодомору на рівні семи мільйонів, у петиції німецькому бундестагу йдеться навіть про "десятки мільйонів", не маючи явних аргументів на користь виходу за межі 3,9 мільйонів, які фігурують до сьогоднішнього дня у дослідженнях. Але історична політика не є історичною культурою. Цілі і моделі, які намагається встановити політика, не завжди відповідають уявленням українців про їхню історію. Немає сумнівів у тому, що пам'ять про Голодомор в Україні продовжує впливати на багатьох рівнях, які навіть не охоплені офіційною історичною політикою.

Заангажованість Марії Ковальчук темою Голодомору є тому прикладом. ЇЇ та її прабабусю, яка стала жертвою Голодомору, розділяє чотири покоління, але катастрофа голоду не є для неї далеким, закритим минулим. Вона розповідає про те, як досвід голоду формував її сім'ю протягом поколінь, навіть у, здавалося б, банальному повсякденному побуті. Викидати хліб було ще для її матері немислимим, зберігання запасів їжі на довший час було само собою зрозумілим. Дослідження психологічної травми від Голодомору підтверджують, що нащадки жертв також зважають на можливе повернення катастрофи і, відповідно, на це орієнтують своє життя.

У родині Марії Ковальчук заборона була знята після розпаду Радянського Союзу, і розмови на цю тему поступово ставали можливими. Проте, у школі, а також славнозвісній Києво-Могилянській академії, де вона вчилася з 2011 по 2015 рік, Голодомор викладався як прикрий наслідок невдалої політики модернізації. Мета навчального процесу полягала у представленні того, що Голодомор не являв собою геноцид згідно із Конвенцією ООН. Водночас, вона говорить про "вбивство народів". Пострадянська історична політика Києва, схоже, не відіграє у цьому ніякої ролі: Марія Ковальчук не займається позиціонуванням української пам'яті проти Росії.

Значно важливішим для неї є те, що виклад історії по-новому започаткував процес усвідомлення, який відкрив можливість вшанування пам’яті у національному контексті й поступового загоєння глибокої рани, якої 90 років тому зазнали її сім'я та її нація. Чи визнають Голодомор геноцидом на міжнародному рівні, чи ні для Марії Ковальчук не є першочерговим питанням. "Що для мене є важливішим, ніж кількість країн, які визнали голод геноцидом, так це публічна дискусія про Голодомор, його причини і механізми, а також визначення відповідальних за нього. Для мене важливо, щоб світ це розумів і про це пам'ятав".

* * *

Автор викладає історію Східної і Південно-східної Європи в Мюнхенському Університеті імені Людвіга-Максиміліана.