30 вересня 2020 року в одній з найвпливовіших німецьких газет "Frankfurter Allgemeine Zeitung" (бл. 0,83 млн. читачів) вийшла публікація Р.Фезера під заголовком "Руйнівні чутливості: Як Німецько-Українська комісія істориків втратила підтримку Києва", присвячена роз'ясненню рішення України відкликати свій патронат над Німецько-Українською комісією істориків. 

У своїй статті автор детально зупинився на важливості для українців визнання німецьким Бундестагом Голодомору в Україні у 1932-33 роках геноцидом українського народу, а також створення повноцінної міжурядової українсько-німецької комісії з історичних питань, яка б дієво опікувалася темами історичного та національного значення.

Переклад з німецької мови

Випуск німецької газети «Frankfurter Allgemeine Zeitung» 

№228 від 30.09.2020 року

(близько 0,83 млн. читачів)

 

Руйнівні чутливості

Як Німецько-Українська комісія істориків втратила підтримку Києва

Недостатня поінформованість про Голодомор є вкрай непропорційною до масштабів цього злочину: майже чотири мільйони людей в Україні у 1932-33 роках стали жертвами радянського сталінського режиму через навмисно спричинений голод. Однак за межами України інформації про цю тему [Голодомор] надто мало. З терміном, що складається із двох українських слів «Hunger» (голод) та «Massensterben» (мор, масове вимирання), навіть у німецькому історичному середовищі мало хто знайомий. На противагу цьому в Україні пам’ять про Голодомор стала центральним елементом історичної свідомості, оскільки після розпаду Радянського Союзу тридцять років тому стало можливим говорити про це публічно.

Подібно до того, як вірмени виборюють міжнародне визнання свого геноциду в Османській імперії у 1915 році, так само намагаються й українці переконати парламенти в усьому світі визнати Голодомор геноцидом. І так само, як і у випадку з вірменами, причиною цих зусиль є заперечення злочину офіційною Туреччиною, яке триває й донині. Однак Голодомор стосується не лише минулого, а й має політичну складову. Йдеться про відхід від наративів радянської історіографії, йдеться про Росію, яка ще від початку Помаранчевої Революції взимку 2004-2005 років виступає з пропагандистською зброєю проти зусиль гідно вшанувати пам’ять про Голодомор.

Саме цей історичний контекст та похідну від нього сенситивність необхідно знати, щоб зрозуміти, яким чином тліючий протягом тривалого часу конфлікт між Німецько-Українською комісією істориків та Послом України в Німеччині [Андрієм Мельником] міг досягти такої міри ескалації, щоб минулого тижня Міністерство закордонних справ [України] відкликало свій патронат над Комісією. Приводом для конфронтації стала петиція, направлена до [німецького] Бундестагу з метою домогтися визнання Голодомору геноцидом. На початку цього року Посол України Андрій Мельник піддав вербальній критиці комісію, до складу якої входять відомі німецькі та українські історики, за те, що вона не долучилася до цього процесу.

Вона [комісія], звичайно, не могла цього зробити, оскільки серед її лав відсутня єдина думка з цього питання. Хоча українські історики, які там представлені, одностайно розглядають Голодомор як геноцид, частина представників із Німеччини скептично ставиться до використання цього юридичного терміну.

Розбіжності стосуються не самого розмаху злочину та прямої відповідальності Сталіна за нього, а того, чи справді його метою було знищити українців як етнічну групу «як таку», як це визначено Конвенцією ООН про запобігання злочину геноциду [1948 р.]. На користь саме цієї тези висуваються переконливі аргументи, але існують і вагомі контраргументи. Тому що голод 1932-33 років вразив не лише українців, але й казахів та селян у деяких районах Росії. Спільною рисою для всіх цих груп жертв було те, що Сталін розглядав їх як антирадянські елементи. Відповідно, могла б іти мова про масове вбивство не з етнічних, а з політично-соціальних причин.

Від самого початку публічної критики Посла на адресу Комісії не йшлося про ці змістовні питання. Лінія розбіжностей не проходила не між німцями та українцями, а поміж істориками та очікуваннями держави. У нього [Посла] не склалося враження, «що діяльність комісії у наявному форматі відповідає національним інтересам України». Саме так констатував Посол у роз’ясненні щодо припинення патронату України над комісією. Обидва співголови комісії, Мартін Шульце Вессель та Ярослав Грицак, висловилися в унісон проти вимог Посла, які вони розцінюють як втручання в автономію дослідницької думки.

Але, насправді, тут стикнулися різні погляди на те, якою може та повинна бути така двостороння комісія істориків. Комісія була створена у 2014 році як ініціатива німецьких та українських істориків, які з початку російської агресії проти України хотіли сприяти більшому поширенню знань про Україну в Німеччині. Патронат від обох міністерств закордонних справ був наданий лише два роки пізніше. Значною мірою вона [комісія] підтримувалася ідеалізмом своїх членів, фінансувалася виключно з німецьких джерел. У розумінні Посла Андрія Мельника це мала б бути комісія на кшталт Німецько-Російської історичної комісії, створеної на початку 1990-х років Федеральним канцлером [Німеччини] Гельмутом Колем та Президентом Росії Борисом Єльциним. На його переконання – і з позиції Посла це є цілком зрозумілим  – до України має застосовуватися таке ж рівноправне ставлення. Проте у конфлікті щодо Німецько-Української комісії істориків зруйнувалося щось таке, що для України було набагато ціннішим, аніж просто державна інституція.

Підготував кореспондент Райнгард Фезер

Публікація мовою оригіналу доступна за посиланням:

https://zeitung.faz.net/faz/feuilleton/2020-09-30/5b079c42c8c6c2a88a2a6a2976c7f8e0/?GEPC=s3