«Кожна російська ракета, що летить з Росії в Україну, летить також в бік Європейського Союзу. І кожен в Європі має чесно сказати собі: Якщо Росію не зупинити зараз, то рано чи пізно її ракети полетять далі».
Це слова міністра закордонних справ України Дмитра Кулеба зі спільної пресконференції з його німецькою колегою Анналеною Бербок 21 травня у Києві. На тлі дискусії про розширення Заходом власної зони протиповітряної оборони - тобто, про збиття системами ППО сусідніх країн безпілотних металевих носіїв смерті - російських ракет і дронів - над заходом України. Далі - про те, чому це не лише можливо, але й терміново необхідно.
Німеччина безсумнівно відіграє лідерську роль у зміцненні протиповітряної оборони України. Нещодавно Берлін анонсував передачу Україні третьої батареї Patriot, а четверта батарея IRIS-T щойно прибула й вже сьогодні на військовому чергуванні. Допомагають боронити українське небо так само системи Skynex i Gepard. Щоденна спільнодія німецької зброї на захист України доводить: Німеччина - надійний союзник. Доводить це й спільна ініціатива міністерки закордонних справ Анналени Бербок та міністра оборони Бориса Пісторіуса “Immediate Action on Air Defence”. В межах ініціативи на посилення ППО України вже зібрано біля одного мільярда євро. Учасники ініціативи - понад 50 держав формату “Ramstein” та країни поза форматом.
Тож тепер черга за іншими. Проте й рішення тепер потрібні інші. Необхідність зміни парадигми “червоних ліній” озвучив Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю Reuters. Раніше він провів переговори з польським і американським лідерами та з низкою decision makers обох країн. Йшлося про захист неба над західними областями України системами ППО країн-сусідів. Ідея не нова - в перші тижні повномасштабного вторгнення навколо неї вже точилась жвава дискусія. Дискусію тоді закрили під грифом No-Go.
Існує низка причин, чому ця ідея сьогодні знову опинилась на порядку денному. По-перше, світ побачив, що це абсолютно реально та надзвичайно ефективно. Під час квітневої повітряної атаки Ірану на Ізраїль одразу кілька держав підняли в небо власні військові літаки для захисту позаблокової країни, що стала жертвою агресії. В ту ніч західні держави збивали ті самі іранські дрони, якими Росія щодня вбиває українок та українців.
По-друге, Україна проходить через один із найтяжчих періодів від початку війни. Град з російських ракет і дронів триває безперервно, а російські війська потроху проповзають вперед. З кожним окупованим кілометром України стаючи на кілометр ближче до ЄС.
По-третє, протягом цієї війни ми стільки разів бачили, як No-Go стає Now-Go, що раптом відмовитись від наступних кроків означатиме визнати: весь цей час цей шлях вів у нікуди. У світ, який в Росії описують словами «Кордони Росії не закінчуються ніде».
З точки зору міжнародного права ідея розширеної зони ППО нічим не відрізняється від військової підтримки, яку Україна отримує вже зараз. «Право на війну» лишилось у минулому. Під «правом війни» сьогодні розуміють міжнародне гуманітарне право. Дипломати більше не ходять до міністерств закордонних справ у країнах перебування, щоб оголосити війну перед тим, як їхні держави її розпочнуть. Російське оголошення війни виглядало як записана заздалегідь сповнена ненависті промова масового вбивці, телетрансляція якої розпочалась, коли російські танки вже повзли територією України.
Сьогодні діє одне лише правило, зафіксоване у Статуті ООН. У випадку агресії країна, на яку напали, має право на самозахист, а інші країни мають безперечне право на підтримку. Ця підтримка не має жодних обмежень, єдиний виняток - зброя масового знищення. І жодним чином підтримка третіх країн не надає агресору права нападати тепер і на них. Адже такого права не існує взагалі.
Тож із правової точки зору все очевидно. А йдеться тут про політичну волю, лідерство і про готовність прийняти факт: війна вже в Європі. До того ж, спільні зусилля України та партнерів з відбудови в цілому чи розбудови оборонних потужностей, зосереджені сьогодні саме на західних областях, будуть зведені нанівець без належного безпекового прикриття. Жодні інвестиції не матимуть сенсу.
Ідея оборони повітряного простору України системами країн-сусідів обговорюється у різних форматах. Зокрема, і в Бундестазі група депутатів із усіх демократичних партій виявляє мужність та стратегічну далекоглядність своєю підтримкою. За це я дякую Джо Вайнгартену, Андреасу Шварцу, Антону Хофрайтеру, Агнешці Бруггер, Родеріху Кізеветтеру, Маркусу Фаберу, Марі-Агнес Штрак-Ціммерманн та всім іншим, хто продовжує просувати це питання як у конфіденційних дискусіях, так і в публічному просторі. У лідерській підтримці Німеччиною України Бундестаг відіграє одну з ключових ролей. А в цьому питанні йдеться насамперед про політичну підтримку - адже не йдеться про розгортання сил Бундесверу в Україні чи про передачу додаткових систем протиповітряної оборони з ФРН. Значну частину з них Німеччина вже до цього передала Україні.
Німецька ініціатива “Immediate Action on Air Defence” є важливим для нас кроком. Необхідним і вчасним. Наступним кроком Європи та Німеччини має стати підтримка України в буквально невідкладній протиповітряній обороні. Це сприяло б порятунку життів мільйонів людей - так само як і безпеці Європи та безпеці експортних шляхів у західній акваторії Чорного моря.
Систематичне знищення Росією Харкова доводить, що ескалації боятись запізно. Росія ескалує та вбиває щодня. Відбувається геноцид - найвищий ступінь агресії. Ескалація в ньому буденність.
Я завжди серйозно і відповідально ставлюся до страхів, якими зі мною діляться німецькі політики чи будь-які інші представники німецького суспільства. Бо так має бути, коли йдеться про оборонну допомогу, а тим паче коли йдеться про довірливу розмову в європейському родинному колі. Діяти з холодною головою під час гарячої війни - правильно. Тож зі страхами потрібно боротись. Сприймати їх як ризики. Оцінювати їх як ризики. І в більшості випадків їх, зрештою, мужньо долати.
Проте страх перед Третьою світовою війною - це від самого початку псевдострах, що виникає через відмову прийняти небезпечну реальність. Це психологічне заперечення, спроба відкласти проблему на майбутнє. Це ескапізм - втеча, яка не є дієвою стратегією стримання за визначенням і до того ж веде в зворотному миру напрямі. Та зрештою лише збільшує ймовірність участі в війні - в ролі країни, яка стала жертвою агресії. Цей рух воліє до миру, але несвідомо веде до війни.
Правда така: справедливий і тривалий мир може та має бути здобутий лише в боротьбі.
Ми знаходимося в ситуації, про яку німці доречно кажуть “Ніколи знов” - це зараз” (Nie wieder ist jetzt / “Never again” is now). Хвилинна стрілка на годиннику європейської війни показує п’ять хвилин не до, а після опівночі. Але найвлучнішим описом європейських справ видаються мені слова, почуті від німецького резервіста:
«Звісно ж, я не хочу, щоб мені довелося в найближчі роки воювати з росіянами за Дрезден. А ще більше я не хочу, щоб моїм дітям довелося повторювати мій Бундесверівський шлях. Не через успадковане від батька бажання, а через успадковану від сьогодні війну - триваючу поколіннями російську агресію, яка вимагатиме мобілізації всіх. І саме тому я за те, щоб допомагати Україні всім тим, що необхідно та що є в нашому розпорядженні, настільки швидко, наскільки це можливо, настільки довго, наскільки це потрібно, з такою силою, якої вимагають обставини, і з тією метою, щоб Україна в наших спільних інтересах і з нашою допомогою перемогла цей клятий російський імперіалізм раз і назавжди».