З дозволу редакції газети "Reutlinger General-Anzeiger" публікуємо переклад авторської статті кореспондента Юргена Раміга під назвою "Страхіття Голодомору. Петиція до Німецького Бундестагу прагне визнання катастрофи голоду геноцидом українців", яка була надрукована у випуску газети від 11 квітня 2020 року.

Газета “Reutlinger General-Anzeiger”

(м. Ройтлінген, Баден-Вюртемберг, бл. 100 тисяч читачів)

11 квітня 2020 року

«Страхіття Голодомору

Петиція до Німецького Бундестагу прагне визнання катастрофи голоду геноцидом українців»

Ройтлінген/Берлін. Голодомор у 1932-33 роках забрав життя щонайменше чотирьох мільйонів українців; це відбувалося під керівництвом радянського диктатора Йозефа Сталіна. Під час цієї катастрофи на Сході та Півдні колишньої радянської республіки від голоду помирали селяни та їхні родини, хоча у них на той час було достатньо запасів їжі. Батьки були змушені бути свідками того, як помирали їхні діти, а діти у свою чергу були перелякані від того, що бачили, як нещасно на той світ йдуть їхні матері, батьки, дідусі та бабусі. У той час розгорталися страшні події, які навіть важко собі уявити. В Україні майже всіх родин торкнулося це лихо.

Саме поняття «Голодомор» складається з двох українських слів «голод» та «мор/морити», що означає знищувати. Петиція, що була підписана десятками українських активістів, які проживають на території Німеччини, адресована Петиційному комітету німецького Бундестагу та вимагає визнання цієї масової катастрофи моріння голодом. 30 квітня 2019 року на веб-сторінці німецького парламенту була опублікована ця ініціатива. Розпочався збір підписів під петицією, і вже 27 травня 2019 року її підписали 74 000 осіб, коментує Наталія Р. Хоча для реєстрації цієї петиції, вистачило б і 50 000 підписів. Наразі триває її розгляд Петиційним комітетом. Через масивні залякування в соцмережі Фейсбук з боку тих, хто не визнає Голодомор, співрозмовниця не хоче друкувати своє повне ім’я. 

Її бабуся розповідала їй про страшні події того часу, як вона сама, будучи ще дитиною, одного разу у полі переслідувалася змореним голодом чоловіком, і якщо б не щасливий випадок, не відомо, чим би це закінчилося. Наталія Р., яка належить до групи активістів, які невтомно працювали над збором підписів під петицією, не могла повірити в те, що у ранньому віці розповідала їй її бабуся. Наталія Р. сама виросла у Радянському Союзі і в школі жодним чином ніхто про Голодомор не розповідав. «Собі навіть уявити такого не можна», - розповідає вона. Сьогодні вона інтенсивно займається темою Голодомору та виступає також однією з ініціаторів петиції, направленої до Бундестагу. Все почалося з маленької ініціативи, присвяченій 85-ій річниці Голодомору у жовтні 2018 року, коли вже згодом активісти почали збирати підписи під цілою петицією.

Петиція вміщує заклик до німецького Бундестагу визнати Голодомор геноцидом українського народу. Чи був Голодомор геноцидом, про це дискутують у науковому світі. Німецько-українська комісія істориків, яка була заснована у 2015 році, стримано веде себе по відношенню до цієї теми, за що вже її дії критикував Надзвичайний  та Повноважний Посол України у ФРН Андрій Мельник. У тексті петиції говориться наступним чином: «Німецький Бундестаг, за прикладом 23 урядів інших держав у світі повинен визнати, що Голодомор в Україні у 1932-33 роках є геноцидом українського народу, який був спричинений радянською владою під керівництвом Сталіна!»

Член Бундестагу Беата Мюллер-Геммеке (Партія «Союз 90/Зелені») походить родом з Ройтлінгена та є заступницею постійного члена Петиційного комітету. Вона вважає петицію важливою, тому що «проводити просвітницьку роботу по відношенню до жертв Голодомору потрібно не тільки у пам’ятні дні. Проте питання юридичного визнання Голодомору геноцидом згідно з визначенням ООН ще не остаточно вирішене і надалі залишається предметом наукових дискусій.» Якою б не була остаточна рекомендація Петиційного комітету, Б.Мюллер-Геммеке наголошує у розмові з редакцією: « Ми, у партії «Зелених», підтримуємо всі намагання, щоб донести якомога більше інформації у суспільному сприйнятті в Німеччині про злочин, скоєний в Україні.»

Безліч голодних селян пробивалися через пункти контролю до Києва, сподіваючись знайти там щось їстівне. Вони вмирали просто на дорогах та тротуарах. Це стало звичною картиною для мешканців Києва.

Ще у 1921 році в Україні стався страшний голод, як і в інших регіонах Радянського Союзу. Більшовицька політика класової боротьби, яку вони проводили у 1920-х, продовжилася майже через 10 років в українських селах. Її першими жертвами стали заможні селянські родини – кулаки. Радянська пропаганда зробила з успішних українських селян ідеологічних цапів-відбувайлів та ворогів більшовизму. Але згодом це поширилося і на всі інші верстви населення. Врожай і скотину конфіскували спеціальними пошуковими загонами. В решті-решт вони забирали все, що могли знайти, до останнього колоска. Одночасно відбувалися репресії проти інтелігенції та церкви.  

Сталін проводив сплановану та організовану війну проти українського селянства, стверджує американська історик та журналістка Енн Епплбом у своїй новій книзі «Червоний голод – війна Сталіна проти України». Трагедію Голодомору можна було досліджувати тільки після розпаду Радянського Союзу. Завдяки новим документам Е. Епплбом дійшла висновку, що мета Сталіна полягала в тому, щоб перешкодити новому повстанню селян. Жорстока колективізація сільського господарства, депортація кулаків та реквізиція стикалися зі спротивом з боку сільського населення та частково збоку українського партійного апарату. 

Українські селяни могли б чинити супротив примусовій колективізації та цілковитому знищенню українського побуту. Московський режим, як пише Е. Епплбом, хотів зламати цей опір. Для українських селян було встановлено хлібозаготівельну норму, яку неможливу було виконати. Ці квоти постійно зростали і врешті у людей вже зовсім не залишалося, що їсти. Тих, хто залишав кілька колосків або борошно для своєї сім’ї, убивали або відправляли до ГУЛАГів. Усе більше людей помирало від голоду. Однак, незважаючи на це, експорт зерна продовжувався, пише Е.Епплбом. 

Голодомор назавжди закарбувався у пам’яті українців. Починаючи з 1991 року, Україна – незалежна держава. Віктор Ющенко, який після Помаранчевої революції 2005 року став Президентом України, доклав зусиль до того, щоб Голодомор було визнано геноцидом. У 2006 році український Парламент ухвалив відповідний закон. Наразі в Україні встановлено тисячі пам’ятників та меморіалів жертвам Голодомору. В.Ющенко: «Нам вдалося ідентифікувати майже два мільйони людей, яких було вбито. Очевидно, що ця кількість далеко не повна, однак це лише початок нашої роботи. Це також конкретні прізвища, прізвища наших рідних, наших сімей, наших сусідів, наших співвітчизників». Тоді Наталія Р. вперше по-справжньому усвідомила усю жахливість Голодомору. Коли в Генеральному консульстві України в Мюнхені вона вперше побачила світлини часів Голодомору, «у мене пробіг мороз по шкірі». Усі історії, які вона коли-небудь чула від своїх рідних або інших людей, відразу спливли в її пам’яті.

Тоді Віктор Ющенко інформував українців про те, на якому етапі перебуває дослідження.1932/33 майже 14 000 сіл та міст постраждали від Голодомору. До 2006 року було підтверджено 816 масових захоронень з сотнями тисяч жертв.

Голодомор, за словами лауреатки Пулітцерівської премії Енн Епплбом, не був випадковим наслідком колективізації чи експропріації селян. Це був організований злочин. Інформацію про Голодомор замовчували, більше того, навіть після Другої світової війни тема Голодомору була табу. Це все було покрито завісою мовчанням. Передусім замовчувався той факт, що це було сплановане вбивство певного класу населення.

Коли кількість жертв масово почала збільшуватися, Сталін наказав закрити українські кордони для селян. Навіть спробою втечі кулаки не могли уникнути голодної смерті. Скоро «це вже викликало підозру, чи можливо було взагалі вижити», пише Е. Епплбом.

Наталія Р. звісно знає, що Росія прагне і надалі замовчувати цю тему. Більшість росіян також не можуть прийняти цю сторінку історії. Але вона реально оцінює шанси того, що Петиційний комітет прийме позитивне рішення. Наталія говорить: «Насправді, мені йдеться лише про те, щоб цю тему, цю несправедливість, не забули. Я не хочу, щоб нас знову поглинула Росія. Адже амбіції Москви залишилися тими самими – вона хоче нас поставити на коліна. Саме тому необхідно зберегти цю пам'ять, про тих людей, які загинули у такий страшний спосіб».